Сьогодні хочеться бачити якомога більше людей, чиї очі сяють вже з тієї одної причини, що надворі саме той день. Незважаючи на те, що чимало підстав для тривоги на душі, і чимало ще думок, крім урочистих, кружляє в голові. Сьогодні будемо просто радіти, що ми є. Що я, ти, він, вона є, що воно є – сонце, вони є – квіти, що Вона є – Україна...
Проте завтра прийде скоро. І завтра навряд чи вдасться думати лише про прості хороші речі. А якщо комусь і вдасться, так ненадовго.
Абстракції не на часі. Нам треба визначитись. Навіть тим, хто не хоче нічого знати.
Так, я саме про те, про що ви всі подумали.
А із визначенням, як з'ясувалося, кояться дивні речі. Якщо два тижні тому нібито всі нормальні люди мали нормальне й ставлення, то наразі звідусіль йде якийсь... шепіт. І щось той шепіт мені нагадує, щось із класики... або когось.Зорова память спритніша, адже має справу не з визначеннями, а із образами. І ось вже я бачу мого, тобто саме не мого героя: темні окуляри, парасолька, калоші, вата у вухах, тепле пальто на всі гудзики. І його життєве кредо – "Як би чогось не вийшло!..." Саме воно – основний зміст тих "шепотів", в які б футляри зі слів він не ховався: "не треба сваритися з кимось там", "Україна має бути нейтральною", "ми не можемо собі дозволити таку розкіш, як власна думка" абощо.
На чому якраз і хотілося б мені закцентуватися саме тут і зараз.
Я хочу, аби нарешті щось ВИЙШЛО. Бо через численних Бєлікових у політиці ми топчемось на місці рівно 17 років, та ще й наступаємо самі собі на ноги, а це, незважаючи на калоші, боляче.
Я хочу, аби ми, наскільки це можливо, згуртувалися, сформували своє бачення нашого поступу веред (саме його, а не топтання!), і чітко сповістили про те світову спільноту. А тоді вже й побачимо, хто піде разом із нами і хто сприятиме нашому рухові, а хто заважатиме (з останнім, щоправда, вже й так більш-менш зрозуміло). Але рухатимемось в будь-якому разі.
Ще дуже б мені хотілося, аби люди, що їх лякає правда життя, не намагалися очолити державу (принаймні – нашу). Щоб ми (й вони) облишили захопливу гру в слова, забули навіть тимчасово, як багато ми всі їх знаємо, як легко й приємно створюютьсяз тих слів футляри для гарячого та іншого незручного на дотик змісту, і згадали, що є ще й самі живі речі, які ті слова лише називають. Бо хоч і каже Євангеліє, що "спочатку було Слово", та наразі з приводу богословського і філософського тлумачень цього твердження я не дуже переймаюсь, а спонтанне сприйняття підказує лише одне ставлення: якщо слово було передусім, тоді навіщо воно було потрібне?
Я хочу жити й житиму тут. Бо яким би тяжким воно не здавалося, все ж таки набагато краще (й гідніше), а відтак – легше формувати навкруги себе більш-менш прийнятні умови існування, аніж переформатовувати себе під ніби прийнятні умови, але сформовані не тобою і не для тебе. Я не носитиму футляру ані ззовні, ані всередині, й реготатиму з його носіїв.
Я "Буду жити! – Геть думи сумні!"
Зі Святом, друзі!
