Синдром відкладеного сумління

Про особливості колоніального мислення.
Роздуми після читатння повісті Доріс Лессінг "Домівка гірської худоби" (Всесвіт, 1-2, 2008р.).

Журнал іноземної літератури "Всесвіт" у 1-2 числі за цей рік помістив повість нобелевської лауреатки 2007-го року британської письменниці Доріс Лессінг "Домівка гірської худоби" у перекладі Ростислава Доценка. На жаль, веб-сайт журналу містить лише фрагмент, а повністю повість можуть прочитати лише власники паперової копії журналу. Користуючись нагодою, закликаю читачів не забувати про українські літературно-художні журнали. Передплата на друге півріччя ще можлива.

Головні герої повісті – британські молодята, що переїхали до тодішньої Південної Родезії (зараз Зімбабве), щоб придбати собі хату. У ті часи, а йдеться про 50-ті роки минулого сторіччя зростання цін на нерухомість у метрополії викликало нову хвилю переселенців до колоній. Однак у колоніях на них чекав такий же самий зріст цін, тривале життя у готелях, найманих оселях або таборах для переселенців. Деяким щастило таки придбати якусь халупу, що була насправді дуже кривим віддзеркаленням їхньої мрії про власний будинок – фортецю.

Декілька років тому якось слухав я передачу з участю психолога, який власне розповідав про так званий синдром відкладеного життя. Цим термінологічним словосполученням він називав стан людини, що багато років живе майбутнім і очікуванні, що ось, коли людина досягне чогось, то справжнє життя почнеться. Багато таких людей було у колоніальні часи у Великій Британії. Вони їздили світом, працювали та служили у колоніях, щоб заробити собі на будиночок з городом – довічну британську мрію. Заробивши, повертались, купляли домівку. Але були старими, зі втраченими соціальними зв'язками, зі втраченим контактом з дітьми, що виросли на чужині, мають інший краєвид за свій рідний та іншу систему цінностей, дуже далеку від ідеалів молодих років своїх батьків. Постійне сприйняття власного курсу життя як чогось тимчасового, відкладеного до тих пір, коли вже заживеш по-справжньому травмувало душу людей, розбиваючи їхнє життя великим проваллям шириною у десятиліття служби за морями.

У країнах колишнього СРСР також були подібні люди. Найактивніша частина населення, що не хотіла жити на інженерські 120 карбованців переїжджали до районів Сибіру, Далекого Сходу, Крайньої Півночі, шли в армію, заробляли "полярки" (надбавки до майбутньої пенсії за стаж у районах з екстремальним кліматом). Коли я служив у Мурманську, а потім ходив навігацію річками та морями Сибіру, я зустрічав багато таких людей. Десь половина розмов з ними зводилась до обговорення того, як куплять вони десь на Україні квартиру кооперативну або приватний будинок та обов'язково дачу, машина вже є, куплять усі домашні приладдя, тобто, щоб у домівці "все було" та яке почнеться життя! Це можна було почутиі від тих, кому ледве виповнилось 30 років і від тих, хто вже перейшов за межу "полтінніка".

Тим часом виростали їхні денаціоналізовані діти з будь-якою, але не українською свідомістю. Ну може з любов'ю до борщу та вареників з вишнею, вмирали їхні батьки, роз'їжджались Україною та світом їхні друзі дитинства, нові зв'язки не встановлювались, бо всі довколи були такі ж самі тимчасові, на валізках в очікування на відмітку "Достатньо грошей для життя". Які там корінні народи. Які мови, які зникаючі культури? Усі ми нова історична спільнота – радянській народ, а щоб простіше вимовляти – то хай буде усі ми рускіє. Не "чурбани" ж якісь.

Доля тих заробітчан радянських часів, переважно зі сходу України, та сучасних західноукраїнських заробітчан ще чекає на своїх дослідників. Але нема сумніву, що трагічного буде більше у висновках досліджень ніж втілених мрій.

Але не лише до Сибіру приїжджали люди, що відкладали своє життя. Приїжджали і до нас, будувати нам, нерозумним гречкосіям, заводи та електростанції, отримували розподілення (примусове трирічне відпрацювання після вишу, де держава пошле), прибували до місця служби. Багато індустріальних міст та містечок сходу України ще й зараз виглядають, як тимчасові місця дислокації, а не як міста, куди люди приїхали назавжди. Люди приїжджали, працювали та відкладали своє рішення. Чи буде Україна їхньою новою батьківщиною, чи повернуться вони додому. Навіщо вчити мову, традиції тубільців, якщо рішення не прийнято? Якщо партія та уряд можуть заслати ще кудись. У Сибір чи Памір, на Луни чи на Марс. А буде прийнято залишитись, то все одно всі один одного розуміють – "фсє ми рускіє" та й такі постійні тимчасові поступово стали складати у окремих регіонах більшість міського населення.

Кажуть, нема більших українофобів ніж українці, що переїхали до Росії. А ще з досвіду видно, що росіяни, що переїхали до республік більш консервативні, про радянські та проімперські ніж їхні співвітчизники, що залишились у Росії. Але це цілком природно. Бо вони відчувають, що зміни можуть позбавити їх тієї крапки у часово-просторовому континуумі, де має початись їхнє відкладене життя. Опинитесь десь між світами та всесвітами у мандрах часом та простором – яка доля може бути жахливішою?

Повернемось нарешті до повісті Доріс Лесинг. Пані Лессінг знає, про що вона пише. Вона народилась у 1919 році у родині переселенців з відкладеним життям у Ірані, де її батько працював у імперському банку. Коли дівчинці виповнилось 6 років батьки переїхали з нею до Родезії, де сподівались отримати землю на вирощування кукурудзи. Кукурудзяна кампанія за підтримки уряду, як бачимо, задовго до товариша Хрущова мала місце у британській колонії в Африці. У 1949, вже дорослою та з малим сином, Доріс переїздить до Лондона, де й живе зараз.

Наступний фрагмент про Солсбері (зараз Хараре).

Місто, коли дивитись на нього з літака, наполовину потопало в затінку дерев. Шістдесят років тому тут на всі боки розлягався вельд1, та навіть і тепер ще здається, ніби то не вельд оточує площу, зайняту будівлями та вулицями, а самі будинки силою проросли вгору з-під дерев і з-посеред дерев. Коли летиш низько понад містом, бачиш саме буяння зелені, потім десь зблисне білістю висока споруда, покажеться між гіллям якась ділянка вулиці без початку й без кінця, і знову зникне попід деревами. А проте це велике місто, широко розпростерте й розкинуте, бо проблеми простору в ньому не існує: тіснява розкидає людей навсібіч до край обрію замість того, щоб спонукати їх селитися по вертикалі. Від околиці до околиці буде, мабуть, миль із п'ятнадцять – трохи більше в діаметрі, ніж мають деякі з найлюдніших міст світу. Коли, однак, запитаєш когось із городян, скільки в місті населення, він відповість, що десять тисяч – тобто дуже мало. Але навіщо такій невеликій кількості людей так багато місця? Городянин на це запитання, певно, зниже плечима, бо він ніколи не сушив собі тим голови. Насправді ж тут живе не десять, а десь із півтори сотні тисяч, тільки решта це чорні, і їх ніхто не вважає за мешканців міста. Чорні тут не стільки живуть, скільки втискуються хто як може. Все це такі тонкощі, що їх дуже важко збагнути новоприбульцеві, і потрібно чимало часу, поки з ними освоїшся.

Ось так! Десять тисяч живе людей, а інші – тубільці. Живуть вони не так, мова в них не така, та й "шо пра ніх гаваріть". В Україні ми всі білі люди, після десятиріч урбанізації та індустріалізації живемо вже таким же способом життя, як і в багатьох інших місцях колишнього радянського блоку. Не так кидається в очі відмінність між колоністами та тубільцями. Але якщо придивитись... Ось пишуть деякі дописувачі та навіть політики промовляють, що мова в нас не така, вивчати її – дебілізувати себе, бо російська мова – це мова сучасної науки, а наша мова – так собі, фольклор та сільське господарство.

А ще є такі, що усе життя живуть у "чіста рускіх гарадах" Харкові, Києві, де "нікто нє гаваріт па-укрАінскі". Чому я скрізь чую українську мову, а вони "толька па-рускі". А це тому, що вони облаштували своє життя, як ті колоністи у Родезії, що ніде не зустрічатись з тубільцями. Ну може зі служкою. Хай той дідусь на СТО, що тиск у шинах перевіряє, щось там белькотить з залишками полтавського акценту. Та й дівчини-касири в супермаркеті з охоронцями на своїй мові... От понаєхалі...Рогулі! Та не "їзик" в них, а суржик. А суржик – це не мова, це сигнальна система недолюдків, молодших братів. Так і живемо з носіями такої свідомості. Але шкіра у нас одного кольору, у більшості з нас однакових акцент в російській мові. Від разу й не відрізнити, де ганебний тубілець, що як не служить, то "свідомит" – тобто у "кутузку" його, порушника імперського спокою, а де "старший брат".

До речі, про акцент. Ось йду вулицею, бачу двох літніх панночок-кияночок, що розмовляють з вираженим російським акцентом. Можливо, вже живуть років по 30-40 в Україні, а акцент зберігся. Чому Анна Івановна Бублікова з Костроми по півсторіччю життя в Україні зберігає свій акцент, а Василь Іванович Петренко вже по трьох роках життя у Росії починає говорити "па-а ма-аскофскі" навіть, коли відвідує батьківщину? Такого ж не було раніше. Пригадайте хоча б відомих персонажів з радянського кіно. Того ж Пасюка з "Місця зустрічи змінити неможна".

Ми кажемо, кожного російського демократа вистачає, доки не йдеться про Україну. Ми дивуємось трансформаціями, що сталися за роки влади Путіна з багатьма російськими вільнодумцями минулого. Нас прикро вражають зміни навіть багатьох людей в Україні, хто зненацька перебігає до табору українофобів. Доріс Лессінг зі своїм колоніальним досвідом висвітлює механізм, як це відбувається з людиною імперії, навіть. Якщо ця людина якийсь час захоплюється прогресивними ідеями.

Головна героїні повісті, Марина Джайлс спочатку обурюється заведеними порядками, пробує зрозуміти тубільців. Вона навіть свариться з сусідами, Блеками, Скіунерами, місіс Понд, що вже давно живуть у Родезії, та обурені тим, що своїм ліберальним ставленням до служки Чарльза Марина нібито псує та розбещує тубільців. Не припиняються запеклі суперечки. Але потім життя бере своє.

Марина позіхнула... В цю хвилину вона вирішила, що покладе край своїм нескінченим безглуздим сподіванням, ніби якесь чудо принесе їй, марині Джайлс, гарненький будиночок, садок та інші такі коротко вічні вигоди життя. Вони придбають один із цих приміських будиночків, і в неї з'явиться дитина. В неї буде кілька дітей. А чого ж би? Няньку можна взяти майже задарма. Вона стане домосидою і навчиться розмовляти про служників і дітей з такими жінками, як оці Блеки та Скінери. А чого ж би? Бо на що вона мала надію? Ой, на що тільки вона не мала надії! На хвильку Марина дозволила собі згадати омріяний просторий будинок, гарний екзотичний садок, вільне й привітне життя, позбавлене напруженості та гнітючості існування в сучасному світі. Її мрії були абсолютно нереальні – але, з другого боку, якби ніхто не снував таких мрій, якби ніхто не переселявся з країни в країну, цілі континенти не змогли б розвиватися і що тоді б сталося із Чарлі, порятунок якого (про що безнастанно твердять державні діячі й газети) залежав від спілкування з місіс Понд і місіс Скінер, тобто з білою цивілізацією?

Цей вислів "біла цивілізація" вже починає діяти на Марину так само дратівливо, як діяв на він на кожного на цьому неспокійному континенті. "тягар білої людини", "спосіб життя", "расова дискримінація" – усі ці вислови, разом з "білою цивілізацією" виражають певні емоції, я якими краще не знатися зблизька. Марина з тривогою відчула, що ці вислови починають викликати в неї відчуття втоми та несмаку. Кожен-бо ліберал, що так галасливо обурюється протягом перших шести місяців, ладен махнути рукою на всю цю справу ще до того, як скінчиться рік, – це безперечно.

Але в цю хвилину прийшовши до певного рішення, вона відчула, що їй полегшало на серці. Кінець-кінцем, сусідній будинок, нашвидкуруч зліплений з гофрованого заліза, цегли й дерева, звісно, препоганий, але водночас і прегарний за тими жовтими, червоними й малиновими виткими рослинами.

Спочатку Марина обурювалась, що тубільців зарештовують та ув'язнюють на два тижні робіт, якщо ходять у гості без посвідчень. Якщо їздять на велосипедах буз ліхтарів, якщо мають на собі нових одяг без довідки від білої людини про подарунок. Але наприкінці повісті вона проходить мимо колони чорношкірих в'язнів та не впізнає свого першого служку Чарлі та його дружину Терезу, у шлюбі яких колись Марина відіграла вирішальну роль, протиставивши себе і переконанням сусідів, і традиціям тубільців.

Отже сумління остаточно відкладено.