Змалку була вона блискуча, весела. Стояла на буфеті, куштувала не тільки чай чи молоко, а й горілочку. Бо хазяїн був молодий та жвавий. А там і хазяйка. І діти. "Я – Чашка – казала Кружка. – я файна!"
З роками поділися десь блиск та настрій, а разом з ними і чай з горілочкою. Жила Кружка вже на кухні, черпала що завгодно і тільки дуже ображалася, коли в неї кидали недопалки. "Старість – не радість – думала Кружка. – але ж я – в родині, я – Кружка!"
З часом стала Кружка жити в стайні, з худобою. "До чого я дожила – плакала вона, – хіба може бути огидніше життя?" Але почувши ляскіт ланцюга на псові, втішалася: "Але ж я не сирота, я – Майно! Хазяїн мене боронить!"
Але і це мало свій кінець. Вночі зайнялася хата, кухня, а за нею і стайня. Чужі люди забили пса, вивели худобу, забрали курей, а хазяїн чомусь не боронив своє майно. "Це смерть – подумала Кружка, коли полум'я стало з усіх боків, – але ж я металева, я витримаю, я повинна!" – і витримала.
Було темно і страшно. Чужі руки витягли Кружку з-під попелу. "Дись, яке чудо – сказав дядько Станіслав, – ляше майно вогнем зчищено! Мабуть, мала рацію інквізиція! Куди ж їі?" "Поверни хазяїну!" – зареготали дядьки. "А й справді – сказав дядько Станіслав, ляше – ляхові!" – і жбурнув Кружку до колодязю. Впавши на очіпок, Кружка покотилася, дісталася краю, зазирнула униз і хитнулася назад. Вона побачила...
Вночі Колодязь спитав: "Чия ти?" "Я тутешня" – сказала Кружка, і всередині вперше віддалося – "сирота...". "Я теж" – сказав Колодязь. Отак стали вони жити межи людьми.
"Я не хочу бути сиротою! – сказала Кружка, – най не Чашкою, най не Кружкою, хоч Майном – але в родині! Чому мене ніхто не забере?" "Тому що ти така одна – відповів колодязь, – не можна вкрасти те, що впізнає кожен." "Це вже смерть?" – спитала Кружка. "Ні – відповів Колодязь, – бо є ще в тебе надія. А в мене – нема. Була садиба, а став – майдан..."
Пройшло кілька років.
Вранці прийшов молодий та незнайомий, взяв Кружку, розгледів, поцокав язиком, сказав: "Непорядок!" – і взяв із собою. "Я сподобалася, я буду в хаті!" – зраділа Кружка, але тільки отримала довгого блискучого ланцюга. "Я Скарб – сказала Кружка і задерла носа, – Мене дбають. Мене прикрасили!" "Добре – сказав Колодязь, – добре, що ти повернулася."
Опівночі чиїсь руки знову взяли Кружку. "Дись, який файний москальский ланцюжок – пробуркотів голос, – як раз до мого Сірка!" Міцна рука стисла Кружку. "Ай!" – зойкнула вона і з відірваною ручкою полетіла в колодязь.
Знову стало темно і страшно. "Це вже смерть?" – запитала Кружка. "Ні – відповів Колодязь, – Бо ще можеш ти чути." "Добре. Я житиму, поки чую" – і Кружка почала слухати.
Шепотіння дерев. Цвіркання комах. Перши півні. Мукання череди. Глухий людській гомін.
"Ви бачите це?" – спитав голос дядька Станіслава. "Так..." – відгукнувся натовп. "З ними не можна жити" – сказав голос. "Так..." – відповіли люди. "Нехай молодий Роман піде і вб'є їх" – сказав голос. "Так..." – відповіли люди.
"Чому ображений дядько Станіслав, старий, товстий та заможний, та ще й з моїм ланцюгом, а йти вмирати повинен Роман, молодий, бідний, та ще й неодружений? – спитала Кружка, – Цей дядька Станіслав що, дурний?"
"Ні – сказав Колодязь, – він – не дурний."
