- Офіційно як колектив ми виступаємо з 1982 року, – пояснює керівник квартету 71-річна Чакун Дарія. – А товаришуємо ще з раннього дитинства. Скрізь ми разом. На музики, на свята. Навіть в одну ланку в колгоспі всі шестеро втрапили. В'яжемо льон – співаємо. Працюємо на буряках – теж з піснею. На нас звернув увагу наш бригадир й запропонував створити співочий колектив. Спочатку декілька років ми представляли свою ланку на різних заходах. Потім виступали як представники від району на обласних концертах. І так пішло-поїхало. Почали запрошувати до сусідніх областей. Згодом дісталися й до столиці. Відтак об'їздили всю Україну.
- Спочатку ми не мали ніякої назви, – підтримує розмову Наталія Никифорівна. – Були просто фольклорним колективом. Куди приїдемо, скрізь запитують як нас оголошувати. Я раз сказала жартома – "Звіть нас за назвою села "Старі коні". Та й не молоді вже тоді ми були. Відтоді й пристала до нас ця назва. Під іменем "Старі коні" знають нас не лише в Україні, а й у Польщі та Росії.
Репертуар бабусь складається з обрядових, веснянок, релігійних та гумористичних пісень. Декілька сотень текстів тримається в їхніх головах. Жодної пісні не записували й жодної не вчили з паперу. З уст в уста переймали від своїх батьків та бабусь. А потім, співаючи, вчили одна одну. Щоправда, в їхньому репертуарі є й дві авторські пісні. Їх склала найстаріша представниця колективу Чакун Наталія.
- Обидві мої пісні про русалок, – говорить Наталія Никифорівна. – Одного року приїхав до нас начальник з району. Запрошував на на концерт веснянок. Потрібно було знати хоча б по одній пісні кожного різновиду. Русальних пісень у нашому краї не співали. Тому ми їх не знали. Я сказала йому, що "видумаю" таку пісню. Він засміявся, розвернувся та й пішов. Певне подумав: "Що та проста баба зможе придумати". Я пригадала розповідь мами про старе повіря, в якому говориться, що коли дівчина заручиться, але не дочекавшись весілля помре, тоді вона стає русалкою. Поселяється в полі та ходить по межах між житами, збирає волошки й постійно тужить за коханим. За кілька днів ми вже розучували дві нові пісні.
Затягують тихенько бабусі сумну пісню. Поступово вона починає лунати все голосніше й голосніше. В пісні йдеться про молоду русалку, котра слізно просить не рвати в полі волошки й не переорювати межі, щоб не перетинати дорогу бідній дівчині. Старі голоси бринять так дзвінко, що разом зі словами чується ніби якась дивна зачаровуюча музика.
- А я ще й лікуюся піснею, – закінчивши спів провадить Наталія Никифорівна. – Коли робиться тяжко на душі, починаю співати. Сум та біль як рукою знімає. Якось я попала в лікарню. Разом зі мною в палаті лежала одна жіночка. В неї тривалий час дуже боліла спина. Ох і намучили її лікарі. Які тільки аналізи та процедури не робили, а причини хвороби всетаки не знайшли. Я тоді кажу до неї: "Жінко, роби так як я. Співай зі мною, смійся, веселись, побачиш що подужчаєш". Через тиждень вона одужала. А коли прийшла провідати її донька, то вона їй сказала: "Якби я раніше зустріла цю жінку, то не довелося б мені терпіти усі ті процедури". – А я дев'ятьох діток народила. Як би я плакала, переживала, то б уже не жила.
У яких тільки містах і селах завдяки пісням не побували "Старі коні". Виступали і на великих сценах, і на малих. Співали в музеях, галереях, костьолах, церквах, на площах. Стали лауреатами числених фестивалей, отримали чимало грамот та подяк. Де б не виступали, скрізь були першими. Вони ніколи не займали другого місця. Навіть у Москві на Всесоюзному фольклорному фестивалі, куди зїжджалися колективи з усіх радянських республік поважне журі майже одноголосно віддало "Старим коням" перше призове місце.
- Коли ми приїхали в Москву, на сам перед нас повели в мавзолей до Леніна, – пригадує 79-річна Чакун Наталія. – В мавзолеї така тиша, що чутно як надворі цокають каблуки у часових. Я глянула на того Леніна, а в нього голова лиса як гарбуз ще й блищить. Кажу тоді до своїх дівчат: "Дивіться в Леніна голова блищить як гарбуз". А вони показують, щоб мовчала. Щоправда, присутні зробили вигляд, що не почули. Пізніше на Червоній площі нас попросили заспівати веснянку. А я й почала відразу – "Дозволь, Боже, латаття діждати". – "Ні, так не співайте, – обурилися присутні начальники. – В атеїстичній країні нема Бога". – Як же тоді я маю співати? – відповіла я. – "Дозволь, Ленін, латаття діждати?". Всі замокли й більше претензій не пред'являли.
Нажаль, дат своїх зарубіжних гастролей бабусі не пам'ятають. Як сказали самі старенькі, вони їх просто "не інтерисують". До Нового року ще їздили на концерти до райцентру, а на Різдво вперше відмовилися виїжджати за межі села. Вже і вік не той, та й здоров'я почало підводити. Проте, всі свята відспівали в місцевому церковному хорі й з батюшкою та з колядниками з піснею обійшли всі сільські хати. Тепер бабусі за своє культурну діяльність щомісячно одержують по сорок п'ять гривень доплати до пенсії.
- Хоча вже й старі й не здужаємо так як раніше, а от на весіллі ніколи нікому не відмовимо співати, – Каже Петровець Надія. – Та й плати за весільні пісні не беремо. Не гоже за таке гроші брати. Навпаки на кожне весілля самі прийдемо з подарунком.
ANONIM 
