- У тебе якраз відпустка, поїдемо?
- Заодно і з родиною твоєю краще познайомлюся, – зразу погодився Віктор.
Зібралися. Віктор відібрав цілу пачку сімейних фотографій – щоб родичів дружини познайомити, хоча й заочно, з усіма своїми.
І ось вони вже сидять біля хатинки – картинки (так Віктор назвав оселю бабусі й дідуся Вікторії), роздивляються фотографії двох родин.
- Це мій батько, це – мати, а це – тітка Марія, – знайомить зі своєю родиною присутніх Віктор, показуючи одну за другою фотографії.
-А оце мій дідусь Павло, – з гордість подав на огляд дві фотографії діда. Дідом Павлом він гордився – фронтовик, – всі груди в нагородах.
Родичі Вікторії – батько, мати, дід Семен, бабуся Юлія, дядьки тітки, що прийшли подивитися на зятя і маленького Вадика, уважно роздивляються, коротко коментують: "файна жіночки" чи "файний хлоп" і передають тому, хто сидить поруч.
Але ось з боку баби Юлі замість спокійного коментування – короткий зойк.
Звичайно ж, всі звернули на неї увагу. А вона, тримаючи руку на серці, встала і, похитуючись, пішла до хати.
Віктор звернув увагу, що на столі, перед місцем, де сиділа баба Юля, залишилися дві фотографії діда Павла.
- Що сталося, мамо? – підбігли до неї батьки Вікторії.
Баба Юля тільки махнула рукою: йдіть, мовляв, не звертайте уваги.
... Вечір перейшов у ніч, всі порозходилися. Віктор підсів до тестя й запитав, що сталося з бабою Юлею.
- Та нічого, старенька вже вона. Втомилася. От і закололо серце.
- З цим це часом не пов"язано? – поклав перед ним фотографії діда Павла.
- Звідки мені знати? Запитай у неї.
На ранок баба Юля сама покликала Віктора. Вона лежала у ліжку, біля неї сидів дід Семен. Маленький такий, згорблений, з тремтячими руками.
- Сідай, внуче, – показав на стілець біля ліжка. – Вона хоче щось тобі сказати, поки не прийшов священик. Помирає.
Віктор присів. Баба Юля взяла його за руку й тихо мовила: "Я йому прощаю. Заради вас, заради нашого правнучка".
- Кого? – не зрозумів Віктор. Але відповіді так і не почув – замовкла старенька. Під вечір пішла з цього світу, так нічого не сказавши.
...Бабусю Юлю поховали, святковий, веселий настрій, що був після приїзду молодят, розвіявся як вранішній туман. Дід Семен уникав Віктора.
Віктор знову взяв фотографії діда Павла, підійшов до тестя і запитав: "То з ним було пов"язано?".
- Запитай у діда Семена.
Дід Семен замість відповіді потягнувся своїми тремтливими руками до Вікторової голови, нахилив її й притиснув до себе. Дідусь був такий маленький, що Вікторові прийшлось мало не на коліна встати.
- Живіть у мирі, – тихо сказав дідусь. – Не дай Боже вам пережити то, що довелось нам.
Віктор вийняв з кишені фотографії свого дідуся, простягнув старенькому. Той здригнувся: – Заховай.
- То ви з покійною його знали?
Дід мовчить.
- Він був тут під час війни?
- Після війни.
- Що він зробив?
- Запитаєш краще у нього. І хай розповість, звідки у нього шрам на обличчі.
Більше дідусь нічого не сказав. Потім Віктор пробував щось взнати у тестя, тещі, але крім загальних фраз, про те, що енкаведисти знущалися з місцевих, що баба Юля, будучи ще молодою, (десь у 1945 чи 1946 році) потрапила їм в руки і тільки чудом врятувалася, залишивши лопатою слід на обличчі одного з них.
На другий день молоде подружжя зібралося й поїхало додому.
Якось Віктор зайшов до діда Павла. Уважно роздивився шрам на його обличчі й почав розмову.
- Діду. Ти все життя був активним комуністом. Виступав на різних мітингах, ходив по школах, мані скільки розповідав про "звірства" бандерівців... Чому?
- Бо то мої погляди.
- Добре, вихований при комунізмі, комуністами... то твоя справа. Але чому про всіх жителів Західної України – так погано?
- Бо вони такі...
- І моя дружина, і її батьки, родичі? Ти з ними воював?
Дід Павло опустив голову, помовчав кілька секунд і сказав:
- Розумієш, внуче, то була війна...
- Вона закінчилася восьмого травня 1945 року.
- Не восьмого, а дев"ятого.
– Хай дев"ятого, раз ваш батько Сталін так захотів. А то творилося вже кілька років по тому.
- Там перемоги ще не було, треба було її закріпити, встановити нашу владу.
- А якщо люди її не хотіли?
- Як? Європа нас вітала, а вони – не хотіли?!
- Скажи мені конкретно – у якому селі, скількох людей ви врятували від тих бандерівців?
- У всіх селах і містах. У всій Західній Україні.
- Ні, ти назви хоча б одне конкретне село, яке штурмували бандерівці, а ви його захистили?
- Та всі вони там на нас нападали!
- Вибач, вони що – у твоє село прийшли і нападали, чи ти – у їхнє?
- Відчепися! Війна була.
- З ким?
- З бандерівцями. Вони німцям служили.
- А кажеш – " всі нападали"... То всіх треба було винищити?
- Розумієш, нам приказали, нам розповідали, що їх там треба визволяти. Ми і йшли...
- А то, що ти на мітингах і в школах розповідав – сам бачив? Чи придумував?
Дід замовк на кілька хвилин, а потім заговорив.
- Зрозумій, чим більше я розповідав про "звірства" бандерівців, тим більше й сам в це вірив. І, значить, переконував себе самого, що ми робили правильно.
- Творили брехливі міфи, самі в них вірили... І тільки для того, щоб свої злочини оправдати?!
Втрутилася Вікторія: "Вікторе, не будь таким жорстоким з дідом".
- Жорстоким? А то, що вони там витворяли – не жорстокість?
- То вже минуло...
- Кожен за скоєне повинен відповісти. Хоча б перед своєю совістю.
- Думаєш, мене совість не мучила? – прорвало раптом діда Павла. – Мучила, мучила. Тому, повторюю, сам себе втішав тим, що вигадував про ті "звірства". Трохи зменшувало біль від вчиненого мною самим.
- А може хоч зараз всю правду розповіси мені, твоєму внукові?
- Не треба...
- Може розповіси, що вкоїв з бабусею Вікторії?
- Що?!
- А звідки твій шрам? У якій битві він появився?
- Шрам?... То ти знаєш...
Дід згорбився, затремтів і повільно пішов з кімнати.
- Діду, – тихо мовив Віктор. – Не йди.
Дідусь повернувся. Сів на диван.
- То ти знаєш?
- Ні, дідусю, не знаю. Ні покійна вже баба Юля не розповіла, ні дід Семен не хоче.
- І я не буду... то мої гріхи...
Після цієї розмови вже ніхто не бачив діда Павла на ветерано – комуністичних сходках. Сидів дід вдома й думав. Що надумав, невідомо, але от минулої неділі його бачили у церкві.
