Саме такою була перша реакція, яку я спостерігав, роздаючи після роботи вірші на вході до метро Театральна. Люди страшенно, надзвичайно дивувалися – так, ніби вони побачили в метро білого слона. Або ще щось, настільки ж екстраординарне.
"Почитайте поезію в метро" – кажу я двом жінкам середнього віку, що повертаються додому після спекотного трудового дня, та простягаю білий аркуш паперу з гарно надрукованими строфами. Жінки дивляться на аркуш, трохи вагаються... та беруть його. На їхніх обличчях з'являються посмішки.
Деякі люди, отримавши вірш, повертаються та просять ще кілька. Кажуть, дорога довга, часу в метро багато. Одна дівчина-студентка просить замінити вірш: "Дайте якийсь інший, я цей на пам'ять знаю", – каже вона з усмішкою.
Дехто зупиняється та розпитує – що за акція, хто робить? "Роблять прості громадяни. Для того, щоб люди більше читали поезію" – від такої відповіді здивування в людях не зникає, а лишень доповнюється дружніми словами. "Молодці, це правильна акція" – каже на молода парочка.
Пригадується, як кілька років тому в столичній підземці вже відбувалася подібна акція – тоді на стінах вагонів, поміж рекламних постерів, були розклеєні гарні плакати з віршами. Проект отримав багато позитивних відгуків, та чомусь не став традиційним.
Ідея у обох проектів – старого і нинішнього – одна. Бодай на кілька хвилин витягнути громадян зі стану "затурканості", відвернути їхню увагу від жовтих газет та дешевих романів. Нагадати їм, що існують в світі такі прекрасні речі, як мистецтво. Спонукати до чогось доброго – подзвонити батькам, подарувати квіти коханій людині, почитати інші улюблені вірші, які давно покрилися пилом на домашніх полицях.
Втім, далеко не всі перехожі реагували на пропозицію почитати вірші. Приблизно кожен третій проходив повз простягнутий аркуш без жодного слова, без погляду, без найменшої емоції на обличчі. Як правило, це були чоловіки 25-40 років, подекуди – в костюмах і краватках.
Ці люди були схожі на зомбі, які наприкінці робочого дня мають лише один інстинкт – якнайшвидше дістатися додому. Кам'яні обличчя, погляд лише вперед, в голові – нічого крім думок про роботу (бо про сім'ю з таким виразом обличчя не думають). Та ми не ображалися на них – їх можна зрозуміти. Мабуть, кожен мешканець мегаполіса часом впадає в такий стан. Тішить те, що таких виснажених людей не так вже й багато.
Акція "Поезія в метро" обіцяє стати постійною. "Це дійсно працює" – казали колись в одній рекламі. Я мав змогу переконатися – отримуючи вірші в метро, люди дійсно стають добрішими.