У Х ст. єпископ Кремони Ліутпранд у своїй праці "Антаподосіс" зазначив, що руси отримали своє ім'я від грецького слова rhoysios "червоний", і що цю назву їм дали за "особливий відтінок кольору їх тіла" (у оригіналі: de qualitate corporis). Можливо, як на нас, єпископ не вірно зрозумів свіїх інформаторів, які мали на увазі "особливий характер їх суспільної організації", бо по-латині corpus означає і "тіло", і "особистість", і "суспільна організація", "община", "соціальний стан", "єдине ціле". Вірогідно, що малася на увазі суспільна організація, пов'язана з культом сонця та золотих (червлених, магічних) інсигній. Тому й Галичина отримала ще й визначення в народній уяві як Червона (Червленна), Золота Русь. Не дивно, що у старофранцузькій поемі "Пісня про Роланда" прославляється золото Русі (а в деяких варіантах конкретніше – Галичини).
За переказом Геродота, цар Скіфії Колаксай заволодів золотими інсигніями (плугом з ярмом, сокирою та чашею; за іншим варіантом – золотим луком Геракла). Він розділив своє царство Паралатію на три царства (як це зробив його батько зі своїм, де третім була саме Паралатія) та інсигнії передав на збереження найбільшій з них, яке, як каже Геродот, отримало назву "Те, в якому зберігається золото". Ці три частини Паралатії були, відповідно, царствами скіфів-басилеїв ("царських"), скіфів-аротерів ("орачів") та скіфів-георгоїв (від іранського "пастух", що невірно пов'язували зі старогрецьким словом "георгіос" – "землероб"), вони ж – борисфеніти ("подніпровські"), як їх називали греки-ольвіополіти Гіпанісу (Бугу). За Геродотом, ці три групи скіфів Паралатії називали самі себе "сколоти" від імені свого родоначальника Колаксая, з яким ми співвідносимо ім'я литовського бога урожаю Скальсу, що у перекладі означає те саме, що й українське побажання "Дай, Боже!".
Для академіка Б. Рибакова логічним видається зберігання золотих інсигній сколотів-"дажьбожичів" у Середньому Подніпров'ї, де існує природний захист для жителів простору, обмеженого Дніпром, Росавою та Россю. На його думку, головним святилищем Сколотської імперії було Трахтемирівське городище біля Переяслава, що колись складало з цим містом єдине ціле. Саме в Переяславі була руська митрополія, що потім була перенесена до Києва. Отже, це може означати, що Трахтемирів-Переяслав в уявленнях давніх русичів був наділений якістю священності. Трахтемирівське городище було назване так на честь батька Колаксая, Арпоксая та Ліпоксая витязя Таргітая. Він же – старець-богатирь російських казок Тарх Тарахович, який жив на горі Сіян і домігся любові Баби-Яги. А Геродот розповідає як Геракл-Таргітай був зваблений борисфенітською дівою Єхидною, від якого та народила родоначальників скіфів.
Поряд з Трахтемировом – місто Канів з розкопом сколотського городища. Поряд – місто Мошни ("капшуки") на березі правої притоки Дніпра ріки Золотоношка. А також – місто Золотоноша, котре вже на Лівобережжі. Лівий берег Дніпра також був заселений георгоями-сколотами і межували вони зі Степом по ріці Ворскла – Пантікапа, котре впадає у Дніпро на 220 км нижче Трахтемирова. На жаль, Б. Рибаков не перевів погляд на Лівобережжя, де розташована Золотоноша. Перенесення "золота" – "слави" у Переяслав – Трахтемирів пояснюється тим, що лівий берег Дніпра став зазнавати інтенсивної агресії кочівників зі Степу і з часом вони захопили його (крім Чернігівщини та Сіверщини) та перетворили його на плацдарм подальшої агресії.
Назву території "Золотоноша" у скіфів (виходячи з індоєвропейської мовної спільності) могла звучати як Паралатія (на відміну від іранського Зарнуматі "Золотоносна", з чим, можливо, тотожне й поняття Сарматія), бо першому компонентові "пара-" ідентичне латинське aurum "золото", а "-латія" виявляє схожість з latens "прихований". До речі, від цього слова походить етнонім латини та назва їхньої мови як латинь. Бо вони єдині з італійських індоєвропейських племен перебрали від етрусків – "расенів" звичай споруджувати у центрі міст, на майданах-"агорах", величезні ями-сховища для міського скарбу.
З окупацією кочівниками-тюрками лівобережне "Золоте царство" перетворилося на "Жовту землю", бо втратила священність через перенесення золотих інсигній на Правобережжя. А жителі Жовтої землі стали "половцями" – зтюркізованими слов'янами. Їх етнонім погодить від старослов'янського слова "половий" – "жовтий", "червоно-жовтий".
Згідно з легендою у літописах, Переяслав отримав свою назву через те, що якийсь слов'янський отрок Ян Усьмович Кожум'яка "перейняв" славу у двобої з тюрком-печенігом. Тому ті, хто повернули "золото" – "славу", отримали право іменуватися "роси" ("золоті") , що споріднене зі словами інших індоєвропейських мов: санскритським haris "золотистий", старогрецьким hrisos "золото", haris "краса, любов".
Потрапивши у сферу практичної географії, "Золоте царство" (Рось) як епічно-міфологічний етнонім для слов'ян "побутується", надається певній території – Правобережжю і стає частиною її топографії. І навпаки, реальний етнонім "с (к) лавени", котрий означає певне історичне плем'я, залучається у епічний контекст і втрачає безпосередній зв'язок з дійсністю.
Середньовічний історик Псевдо-Захарія свідчить, що роси називали себе "герос" (hros). Греки при передачі етноніму на письмі ототожнили роський придиховий звук -h- зі своїм густим придиховим -h-, котрий вимовлявся після приголосного (наприклад. rh), але на письмі позначався (') перед приголосним на початку слова ('P). Транслітерація hros як грец. 'Poos призвела до об'єднання правила грецької орфографії з вимовою етноніму його носіями, внаслідок чого штучно постало * hrhos, де друге h за фонетичними законами старогрецької мови стало вимовлятися як ks, внаслідок чого постав суто грецький витвір – 'Rooksolanoi (латинське Rhoxolani), роксолани не без співставлення з іранським roxs "світлий", "білий". Самі "роси" (германці називали їх "росомони") могли використовувати засвідчене Птолемеєм ім'я "аланорси" (alanorsoi), де компонент "алан" походить з тюркських мов і пояснюється як "рівнина, поле, долина, горб, гірка". Саме поляни мешкали на Київських горах, що їх Нестор – літописець визначив, що вони - "русь".
Поняття "поле" вміщувало у собі категорію обмеженого кінечного простору, який уявлявся у вигляді горба, кургану (на санскриті "укхрайя" – "пагорб, курган"). У зв'язку з цим стає зрозумілою причина, чому літописець декілька раз акцентував на тому, що поляни – слов'янського походження, тобто слов'янізовані, хоча у його часи пам'ятали про їх іранське (аланське) походження, спорідненість із прямими мовними нащадками скіфів – басилеїв ("царських") – іраномовними осетинами, що були на Русі відомі під іменем "яси" (по-санскритськи yasas "слава"), що у грецькій вимові отримало вигляд "оси", "ози", звідки й назва "осетини" (самоназва – "ірон"), Озівське море.
Як підмітив Г. Вестберг, у західноєвропейських джерелах під іменем "славяни" розумілися у багатьох випадках власне осетини (на відміну від "словян"), а європейські мандрівники Плано Карпіні, Рубрук та Йосиф Барбаро свідчили, що алани – праосетини називали себе "аси". Етнонім "аси" слід пояснити на основі іранської священної книги "Авести" (щоправда, вона була основою релігії південних іранців, в той час як північні іранці Середньої Азії та Кавказу, так звані "туранці", не прийняли реформи Заратустри і залишилися вірними "славі" предків). У ній наявна богиня Асі (Аші чи Арті), персоніфікація успіху, "плотське втілення великої слави", яка володіє багатьма землями, золотом, сріблом, жонами та дочками. Вона переховується від грабіжників у золотому руні (!).
У осетинській міфології Аші відома як Асирухс чи Ацирухс – і як дочка Сонця, і як жона витязя Сослана. Їй ідентична, у германському епосі, богиня (по-давньогерманськи "бог" -"асс") – діва Герд. У обидвох богинь з рук виходить світло, осяваючи склепіння неба і води. Французький академік Ж. Дюмезіль пояснює теонім Ацирухс як "священне світло" та вважає його за епітет богині вогню і домашнього вогнища, яку, за Геродотом, царські скіфи – предки алан, називали Табіті, а ведичні арії – Тапаті, "Гріюча, Тепла". Вона мала епітет "цариця скіфів", її вогнями клялися перед греками, за звичай, скіфські царі. Можливо, власне "мати царів" Табіті вважалася дарителькою священних золотих символів влади. Геродот ототожнив її з грецькою богинею Гестією, богинею домашнього вогнища.
Чоловіком Табіті-Гестії скіфи вважали бога ріки Дніпро Бористена, походження якого невідоме. Але якщо звернути увагу на те, що чоловіками Ацирухс був Сослан, а Герд – Фрейр, то ми можемо вияснити і родовід самого скіфського Бористена. Осетинський герой-нарт Сослан народився зі скелі, заплідненої пастухом (Мітрою), котрий побачив оголену Сатану, доньку бога чоловіків Уастирджі (святого Георгоя – "Пастуха", перетлумаченого на греко-християнського Георгія), народжену вже мертвою Дзерасою. Коваль Тлепш (Телепень!) видобуває зі скелі Сослана та загартовує хлопчика у вогні. Чим не алегорія на витікання ріки з каменю і на пороги Дніпра як ковадла? Діяння Сослана аналогічні діянням грецького Прометея та українського Котигорошка - "охоронця від змій гнізда грифа". Демонічний народ нарти перерізає Сосланові гострим колесом ноги і живим закопує героя у землю. Сослан щовесни прагне вирватися на землю, але вона не може знести його тягара. Чим не паралель до билинного Святогора Горинича?