Цей телефонний дзвінок, що пролунав у моїй квартирі серед вихідного дня, перекреслив усі плани.
- Вибачте, що дзвоню вам додому, – схвильовано говорив незнайомий жіночий голос. – Але я прошу від десятків людей – благаємо, допоможіть, приїдьте і подивіться, яка наруга чиниться на очах у всіх над беззахисною людиною. Ми живемо поряд біля гуртожитку ВАТ "Керамік" у будинку N146-Б по вулиці Фрунзе. Більшість – ветераницього ж підприємства, раніше воно звалось комбінат будматеріалів чи просто цегельний завод. Всі наші під'їзди колотить від того, що відбувається з нашою товаришкою. Багато з нас працювало з нею, знають як порядну трудівницю. Серце не витримує бачити, як людину можуть викинути на сміття. І – кого?! Роботягу, ветерана праці, доньку загиблого фронтовика... Благаємо, подивіться, як вона живе поміж гаражами, спить під відкритим небом... І це – діється в наш час? Та ще й іменем закону?... Нас тут багато, хто їй співчуває, але чим можемо зарадити? Ми вже й самі всі старі, немічні. Але те, що відбувалося вчора, коли її речі отак прямо з порогу гуртожитку викидали в болото, на каміння, і посуд, люстра розліталися розбитими скалками, змусило й нас, старих, кинутися на її захист. Все це робилося при комендантові Бережному Анатолію Григоровичу, міліціонерові, судвиконавцеві Міхаліній Ганні Анатоліївні. Ми кричали: "Що ж ви робите?! Де ж ваша совість?" І тільки тоді двоє найнятих ними молодиків перестали кидати, а вже виносили ті речі. Цілу ніч вона просиділа над своїм "добром", щоб його не розікрали. Думаєте, ми могли спати? Просимо вас, зупиніть цю розправу над старою жінкою, бо її нікому захистити...
"А комендант пригрозив: якщо хтось із гуртожитку впустить Галину чи буде їй допомагати, піде слідом за нею"
Ось і вказана адреса на вулиці Фрунзе, N146-В. Тут уже зібрався великий натовп схвильованих людей, які навперебій повторюють те, що я вже чула по телефону. В багатьох на очах сльози.
Ведуть до гаражів, що туляться до двоповерхового гуртожитку ВАТ "Керамік".
- Оце тут, – показують вузеньку цегляну смужку між двома гаражами, – Галина, – так вони називають 64-річну Ганну Костянтинівну Гирьку, за яку клопочуть, – ночувала. Уявляєте – в холоді, під дощами... Ти не мовчи, Галино, – повертаються до жінки, що стоїть, плачучи, біля купи безладно скиданих речей, – розказуй, може ж, поможуть.
Жінка безпорадно втирає руками сльози, вони не дають їй говорити.
- Наш сусід, Володя Висоцький, – продовжують люди, – зглянувся на її горе, впустив у свій колишній гараж. Показуй, Галино, там самі тільки стіни залізні стоять, даху давно нема. Володя обіцяв руберойдом вкрити. То вона в ньому під небом на холодній долівці спала. А як учора вже всі її речі викинули, то біля них сидить. Їй нікуди йти. Ми всі знаємо її, ніхто поганого слова не скаже. Хіба ж можна отаку трудягу, ветерана праці, просто викинути на сміття?... Допоможіть. Бо нас ніхто слухати не хоче, хоч всі клянуться, що простий народ обстоюють. Галина он тільки спитала міліціонера, куди ж їй діватися, то, казала, він відповів, щоб їхала звідси геть, куди хоче, а як буде виступати, наручники одягне. А комендант пригрозив: якщо Галину хтось із гуртожитку впустить чи допомагатиме, то слідом за нею піде.
Згодом, коли Ганна Костянтинівна трохи заспокоїлась, я попросила її розповісти про своє життя і про все, що сталося з нею. Те, що почула, тепер і в мене забрало сон. Тепер і я разом із усіма цими людьми, приголомшеними подіями навколо цього виселення, задаю питання: невже таке могло статися?
"Мамочко! Я так боявся, що тебе війна вбила..."
Маленька Ганнуся народилася без батька. Тоді, коли вона з'явилася на світ, надворі палахкотів пожежами спалених хат, гримів вибухами страшний людськими втратами 43-ій рік. І її тато, хлібороб з діда-прадіда Костянтин Гирька, як і багато інших українських солдат, захищав рідну землю від ворога на фронтах Великої Вітчизняної.
Мати, Єфросинія Махтеївна, до спідниці якої на той час тулився ще й трирічний Гриша, сповивала маленьку донечку у благенькі пелюшечки й шепотіла дітям:
- Ось повернеться ваш тато... Тоді й заживемо...
Але війна розпорядилась по-своєму. У січні 45-го, коли до омріяної Перемоги залишалося усього три місяці і дев'ять днів, Єфросинія Махтеївна отримала похоронку: "Ваш муж, ефрейтор Гирька Константин Петрович, уроженец Бутовой Долины Великобагачанского района, в бою за Социалистическую Родину, верный воинской присяге, проявил геройство и мужество, был убит 30 января 1945 года. Похоронен в деревне Каприн в Восточной Пруссии".
Як стояла – так і похилилась підкошена страшною звісткою жінка. Це вже потім, коли Ганнуся підросла, мама розповідала їй, як у першу хвилину горя, не тямлячи себе, побігла, куди бачили очі – понад річкою, понад високим урвищем. І тільки якась надлюдська сила спинила її вже на самому його краєчку, відкинула з того місця. Опритомніла серед ночі, на землі.
- Господи, – прошепотіла, хрестячись. – Спасибі, що порятував мене. Бо кому ж потрібні мої сироти в цьому світі?
Сил майже не було, та вона підвелася і подибала додому. Відчинила двері в хату – у люльці плакала голодна Ганнуся, яку намагався заколисати чотирирічний Гриша.
- Мамочко! Ти вернулась, вернулась! А я так боявся, що тебе війна вбила, – розмащував по щоках дрібні сльози.
Хотіла взяти донечку на руки і – не змогла...
Та похоронка не тільки забрала в неї чоловіка, а й поцілила в самісіньке серце жінки. Від нервового потрясіння її паралізувало. Навіть ложку не могла втримати рукою. Так і зосталась на все життя інвалідом.
Але жити за щось треба було, тож, на які могла колгоспні роботи, ходила. Важкі повоєнні роки лягли злиднями і нестатками, та ще важкою дорослою працею на худенькі плечі її дітей. Ганнусяі Гриша змалку порали город, носили з лісу дрова, навчились їх рубати, щось варити... І в колгоспі маму часто підміняли, бо вона нездужала.
П'ятий клас став останньою закінченою освітою для Ганни. Братові вдалося відходити семирічку. А далі вони змушені були залишити школу, бо треба було господарювати і за хвору матір, і за тата, і за себе. Гришу підлітком узяли причіплювачем у колгосп, а Ганну спочатку відправили, сказали – мала ще. Аж коли їй виповнилось 13 років, дозволили поратися разом із дорослими жінками на колгоспному свинарнику. Згодом за старанність дівчинці вже довірили бути дояркою. Отак, обминувши дитинство, прийняло її в свої "міцні обійми" трудове життя.
"Ото за зміну перелопатиш, як робот, більше 10 тонн цеглин, що йдеш додому і хлібини не втримаєш, так руки гудуть"
У Полтаві Ганна опинилася, можна сказати, випадково. У заміжжі їй не поталанило. Чоловік, за якого вона пішла, виявився не путьовим. Тож і не розписувалася з ним.
- Бив мене, зраджував, пив. Ото тільки й залишилося від його батьківства – що запис у свідоцтві про народження доньки Люби. А тут іще підоспіло горе за горем – в один місяць і рік померли мої мама і брат...
Зосталась Ганна з донькою без рідні і підтримки. Стара хата почала сунутись. І коли одного разу сусід, який бачив її невтішне життя, сказав, що в Полтаві, де він працює на цегельному заводі, дають гуртожиток, і він може поклопотатися, щоб її взяли на роботу, не вагалась ні хвилини. Зібралася з донькою і поїхала.
- На завод мене прийняли. І гуртожиток дали. Я й по сьогодні пам'ятаю той щасливий день – 1 грудня 1972 року.
В гуртожиток Ганну прописали на вулиці Кагамлика, N2, що звався сімейним (у неї й досі стоїть у паспорті ця прописка), а от поселили у другий, цей, що по вулиці Фрунзе, N146-В. Чому? – не питала. Сказали, так треба, то й треба.
Для неї, не балуваної розкошами, окрема кімнатка, хоч і зі спільною кухнею, здавалася раєм. Влаштувала дев'ятирічну доньку в школу. А сама працювала в три зміни.
- І скільки ви тут проробили?
- Аж до виходу на пенсію, 27 років в одному цеху, на одній операції. А всього в мене стажу 39 років, бо 12 з них маю колгоспного.
- Важко було?
- А ви уявіть, коли від преса йде транспортерна стрічка з сирими цеглинами, – тільки встигай їх руками брати і перекладати на вагонку, що далі в піч доставляє. Ото за зміну перелопатиш, як робот, більше 10 тонн тих цеглин, що йдеш додому і хлібини не втримаєш, так руки гудуть... Та я легкого не шукала, знала, що треба робити, і все.
- Донька зараз не живе з вами?
- Ні, вона закінчила школу і дуже рано, у 16 років, пішла заміж за чоловіка, майже вдвоє старшого за неї. Вдало чи ні – говорити не буду. Але він одразу, як стали жити на районі, поставив умову: щоб нікого з рідні тут не було. Я у них рідко й бувала. Не любив він цього. Ой... Хіба все розкажеш? Та й у кого воно все добре?...
- Ви більше не виходили заміж?
- А за кого? Де для таких, як я, простих робочих, вони є, непитущі та добрі, скажіть? Траплялися. Один казав: "Буду з тобою жити. Але ти мені должна купити ботинки на мєху, тепле більйо і на пляшку давати..." Звісно, вирядила. Я вже на такому обпеклася.
Кілька років тому запропонував мені зійтися з ним чоловік, що жив у нашому гуртожитку. В'ячеслав його звати. Бачила, як він сам собі готує їжу, пере сорочки – пожаліла, і стали ми співмешканцями, він зі своєї кімнати перейшов жити в мою. Спочатку наче й нічого було, а потім почав пити, бити мене, ображати. Я навіть у міліцію зверталась, бо як просила сама, щоб він пішов від мене, тільки кулаки отримувала. Його забрали, потримали там і випустили. Він знову вернувся. Просила не пити, та хіба він слухав. Одразу – в кулаки. Погрожував, що приб'є, як іще поскаржусь. Я боялась його...
- Скільки ж ви прожили в цьому гуртожитку?
- Ото рахуйте – із 72-го, виходить, 35 років.
- А на чергу, щоб отримати своє житло, у профкомі ставали?
- Ставала, ще в 76-му році. Та в нас більше сімейним квартири давали, а я, казали, одиначка, то почекаю. От і чекала. Непробивна я, не вмію за себе добиватись.
У 91-му союз розпався і черга, сказали, теж. Зараз роки мої вже такі, що й у гуртожитку дожила б, якби не ця біда...
Біда постукала у її гуртожитківські двері ще в 2004-му
Але тоді Ганна Костянтинівна Гирька про це й не здогадувалась. Це був час, коли у верхах наші керманичі з усіх сил змагалися в обіцянках, хто краще піклуватиметься про народ, коли з усіх рупорів проголошувалося про торжество демократії, що справедливістю правитиме закон, – а в низах все більше з'являлося безробітних, бо їхні підприємства або приватизовувались, або штучно доведені до банкрутства скуповувались за безцінь спритними ділками. Зникали порізані на металобрухт цілі заводи, закривались дитсадки, гуртожитки іноді ставали чиєюсь власністю навіть з людьми. Все те проходило якось мимо політично не активної простої жінки з п'ятикласною освітою Ганни Гирьки. Та й на той час вона вже була на пенсії, заробивши її за свої 39 вироблених літ найменшу – десь по 10 гривень за кожен трудовий рік.
Колишній цегельний став називатися ВАТ "Керамік", і біля нього було утворене ДП "Керамік-побут", очевидно, для того, щоб іще краще поліпшувати побут своїхнинішніх і колишніх працівників.У 2004 році від імені цього "ДП" Ганні Костянтинівні піднесли новий договір найму, сказавши, що його треба підписати. І вона, юридично абсолютно неграмотна жінка, підписала, навіть не відаючи, як, згідно з його положеннями, будуть "поліпшені" її умови. А з тих умов випливало, що досі її тут наче й не було, а оце тільки зі створенням ДП "Керамік-побут" її "вселяло в кімнату N4 по вул. Фрунзе, 146-В із 1.07.2004 року". Причому, вселяли, за умовами "турботливого документу", строком на... 3 місяці. Далі пояснювалось: після сплину даного строку договору строк найму автоматично продовжується на кожні наступні 3 місяці, якщо жодна зі сторін не повідомить іншу про припинення найму.
Відчули, яка хитра "турбота" про мешканців гуртожитку була закладена новими умовами від ДП "Керамік-побут"? Виходило, що кожен із тих, хто пропрацював на підприємстві все життя і заробив від нього кімнатку в гуртожитку, в якій досі прожив десятки років, віднині ставав тримісячно-тимчасовим його мешканцем. Тепер "новим хазяям" досить було тільки "знайти" причини для "припинення найму" і людину – на законній підставі! – можна виселяти на вулицю. Та хіба могла розібратися в усьому цьому жінка з п'ятикласною освітою, хіба могла уявити Ганна Костянтинівна Гирька, що її, ветерана праці, яка прожила в гуртожитку 35 років, можуть з нього виселити?
А сталося саме так
Тільки про все це стара жінка дізналася вже у судовому засіданні, де почула, що позивач у особі ДП "Керамік-побут" ВАТ "Керамік" просить виселити її із "самовільно зайнятого приміщення", оскільки відповідачка, цитую за позовною заявою: "була вселена у кімнату N4 гуртожитку по вул. Фрунзе, 146-В... 1.07.2004 року". І далі: "З початку 2006 року почали надходити скарги від мешканців гуртожитку, що остання не додержується санітарних правил та правил безпеки, вселила без дозволу адміністрації квартирантів, з якими розпиває спиртні напої". На цій підставі ДП "Керамік-побут" повідомило відповідачку про припинення дії договору та про те, щоб вона у термін до 14.10.2006 року звільнила зайняте приміщення. Бачите, як пригодився "новим хазяям" отой 3-місячний термін проживання, який вони ввели в умови договору. Саме він дозволив їм "обґрунтувати" причину для виселення ветерана праці: "Оскільки термін дії договору найму закінчився, то відповідачка самовільно займає жиле приміщення". І на цій підставі просили суд виселити Г.К.Гирьку.
Треба сказати, що це вже не перший прецеденту Полтаві, коли "нові хазяї" намагаються подібним чиномвиселяти мешканців гуртожитку, щоб заволодіти їхніми заробленими квадратними метрами. Так розгорталися події і в гуртожитку Полтавського заводу газорозрядних ламп по вул. Маршала Бірюзова, де десятки ветеранів із сім'ями такі ж самі новоявлені розпорядники намагались викинути на вулицю. Але люди найнялиадвокатів, звернулися до журналістів, і це свавілля було припинене.
Та повернемося до позову адміністрації ДП "Керамік-побут", в якому вона назвала "квартирантами" (ще й у множині!) тимчасового співмешканця Г.К.Гирьки, який,повторюємо, не вселявся нею з вулиці, а перейшов жити із кімнати, в якій мешкав у цьому ж гуртожитку. Якщо він, на думку позивача, знаходився тут незаконно, то чому ж було не подати позов на виселення саме його? Чи не тому, що тоді Г.К.Гирька продовжувала б жити у своїй кімнатці? Мабуть-таки, потрібнішими за порядок у гуртожитку були її квадратні метри... І тому для "вагомості" звинувачень позивачем було "доточено" ще й "порушення санітарних правил і правил безпеки". Якщо навіть допустити і це, то чому було не викликати представників санстанції, пожежного чи якого там нагляду, щоб вони оштрафувалиГ.К.Гирьку, яка 35 років прожила тут без усяких зауважень, а оце враз стала злісною порушницею? Мабуть, потрібнішими за санстан все-таки були її квадратні метри.
"Як нам тут жити і бачити таку несправедливість?"
Ще одне звинувачення, яке висунули Г.К.Гирьці, це розпиття спиртних напоїв... Треба сказати, що саме воно викликало найбільше обурення у колишніх колег Ганни Костянтинівни, сусідів, тих, хто жив і працював десятиліттями поряд із нею і нині спілкується кожен день. Це саме вони подзвонили і попросили приїхати до гуртожитку. Просили оприлюднити усі їхні свідчення, аби, як сказали, зняти наклеп із порядної трудівниці.
Ось їхні свідчення.
Марія Дмитрівна Морозова, 68 років, робітниця:
- Галю знаю 20 років, бо стільки ж проробила з нею на комбінаті будматеріалів. Скільки тут живу, ніколи ні я, ні мої сусіди не бачили її п'яною. Весь наш будинок N146-Б обурений таким звинуваченням. Написати можна будь-що, аби викинути людину на вулицю. А де ж совість? Як нам тут жити і бачити таку несправедливість?
Ліля Сергіївна Сидоренко:
- У мене свекруха, Парасковія Матвіївна Висоцька, проробила з нею все життя. Вона вийти не може, бо лежача. А як почула, що Галю викинули надвір, не перестає плакати. Каже мені – йди, від мого імені заступися за неї. Скажи, вона все життя проробила, як каторжна. Як можна було звинуватити, що Галя п'яниця. Хай би щось інше придумали ті, хто хоче загребти її житло. Вона за працею світу не бачила, нікому зла не зробила...
Параска Захарівна Пошвіна, пенсіонерка, 73 роки:
- Я разом з нею робила в одній бригаді. Дуже старанна вона була, ми її всі поважали і поважаємо. А про випивку? Хай не брешуть. Ми її щодня бачимо, бо ж в одному дворі живемо, ніколи такого не було. Якось із днем народження її поздоровляли, то вона навіть пива не пила.
Катерина Пилипівна Бережецька, робітниця, пенсіонерка:
- Я також 22 роки її по роботі знала, і як сусідка скажу: ніхто й разу не бачив Галину п'яною чи щоб купувала пляшку. Порожні, бувало, підбирала, бо ж в усіх нас пенсія мала. А так одне знаю: вона порядна людина. Так і запишіть.
Клавдія Семенівна Лаврова, сусідка:
- Я в одне не можу повірити: де таке бачено, щоб заводську людину виселити? А ще ж – доньку загиблого солдата? Ви якось добийтеся до Президента, щоб він про це знав, я не вірю, що влада, за яку ми, прості люди, голосуємо, допустить таку несправедливість. Бо якщо це станеться -то в кого нам вірити? Що казати малим дітям, коли вони питають, чому бабуся Галя ночує надворі?
Євгенія Олександрівна Перепелиця, робітниця:
- Ви знаєте, я живу не тут, через дорогу. Але й наш будинок дізнався про цю нещасну жінку і увесь гуде, як вулик. Люди обурені й не вірять, що серед білого дня можуть чинити таку наругу над робочою людиною. Прибігаємо сюди, щось приносимо їй поїсти. Захистіть її. Вона ж сама за себе не постоїть, на адвокатів грошей не має. Розкажіть з газети, що тут діється. Може, і в керівництва ВАТ "Керамік" заговорить совість, що свого ж ветерана викинули на вулицю.
Катерина Іванівна Буханець, пенсіонерка:
- Я 16 років жила в гуртожитку поряд з Галею. Разом надривали жили з нею на роботі у три зміни. Яка вона п'яниця? Трудяга з трудяг. Навіть мародери так не робили. А ці викинули людину, як собаку... Випрацьована – непотрібна? Вночі дощ, гляну в вікно – а вона сидить, мокне, і я не можу спати. Ми всі тут захворіли від цієї несправедливості. В якій же ми країні живемо? Де ж та демократія?
Люди підходять і підходять. І кожен просить: і мене запишіть, захистіть жінку. Запитують: невже ж суд міг виселити ветерана праці?
Так, суд уже прийняв своє рішення. А тепер, згідно з ним, ветеран праці Г.К.Гирька стала, хай вибачить мені за це слово, бомжем.
Позов "завольнити" повністю – іменем України?
Нині Ганна Костянтинівна живе під дверима свого гуртожитку, біля купи безладно викинутих, надбаних за свої злиденні копійки, речей, не випускаючи з рук маленьку сумочку з документами, серед яких і копія похоронки на батька – з тих далеких часів, і рішення суду про її виселення – вже з нашої дійсності, за яку він віддав життя.
Я навіть не беру під сумнів юридичних здібностей позивача – ДП "Керамік-побут", який усе грамотно "обґрунтував" для такого судового рішення, котре із завидною оперативністю виконала наша дуже неповоротка виконавча служба. Виконала, бо у неї на руках було судове рішення. Я також ознайомиласяз тим рішенням, тож вважаю необхідним сказати кілька слів і про нього, аби кожен уявив те "правосуддя", яке вирішувало долю Ганни Костянтинівни Гирьки.
Ось переді мною копія цього документу, яку вручили Г.К.Гирьці в Октябрському районному суді, завірену, як і належить, підписами і печатками. Цитую мовою документу: "5 березня 2006 р. Октябрський районний суд м. Полтави в складі: головуючого судді Г.В.Андрієнко при секретарі: В.В.Калько, розглянувши... цивільну справу за позовом ДП "Керамік-побут" ВАТ "Керамік" до Гирьки Ганни Констянтинівні про виселення із самовільно зайнятого приміщення, встановив:
Позивач ДП "Керамік-побут" ВАТ "Керамік" звернувся до суду 15.01.2007 р. із вишевказаним позовом..." Далі спиняюсь, бо так само, як і ви, здивована. Суд, як свідчить дата, відбувається 5 березня 2006 року, а розглядає позов, з яким до нього звернулися 15 січня 2007 року? Перегортаю останню сторінку, де мала б бути справжня дата цього правосуддя. Біля підпису: "Суддя Г.В.Андрієнко" читаю написане ручкою і засвідчене печаткою: "Рішення набрало законної сили з 16.03.06 р.". Але ж, панове судді, у 2006 році ще не було і в помині позову від 15 січня 2007 року?!
Не цитуючи далі все підряд, наведу лише деякі й інші "перли" з цього судового, вибачте на слові, документу: "укладено договір найму житлого приміщення", "вселена у згадну кімнату", "в кімнати створено безлад", "санітірні умови", "кількість смиття", "повідомили відповідачку при припинення дії договору", "на сьогодняшній час", "стягнути із Гирки Г.К." (прізвище без м'якого знаку – це вже зовсім інша людина. – Авт.), "перерірки тривали". І насамкінець – правосудний вердикт, який гласить: "Позов ДП "Керамік-побут"... до Гирьки Ганни Констянтинівні про виселення... завольнити повністю... Рішення може бути оскаржен..."
Це й справді було б смішно, якби не було так сумно. Якби за цією словесною абракадаброю не стояла знівечена людська доля. Якби волею ось таких, з дозволу сказати, правників не писались вердикти, на яких стоять священні для кожного громадянина слова: "Іменем України". І тому я беру на себе моральне право від імені усіх тих людей, які стали на захист скривдженої жінки, ветерана праці Ганни Костянтинівни Гирьки, задати питання керівникам вищих судових адміністрацій:
- Чи можна вважати правочинними подібні судові рішення, у яких помилок більше, ніж суті? Чи можна іменем України "завольняти"будь-які позови? І чи не підлягає оскарженню – без строку давності! – цей, з дозволу сказати, судовий документ, який перекресливусе трудове життя людини?
Звертаюся до адміністрації виконавчої служби управління юстиції, державний виконавець якої Г.А.Міхаліна прийняла постанову про відкриття виконавчогопровадження про (цитую): "виселення "Гирької Г.К. з кімнати N4 по вул. Фрунзе, 146-В", вказуючи в ній "добровільний строк для виселення Гирської Г.К. з квартири N4 по вул. Фрунзе, 146-А", і направляє копію цієї постанови "Гирськой Г.К." То оце такі професіонали працюють у виконавчій службі? Чи розібралася сама пані Міхаліна, кого і звідки вона виселяла?
Звертаюся до керівництва ВАТ "Керамік", куди зі своєю бідою ходила Ганна Костянтинівна, і де їй відповіли, що вільного житла у них немає, а купувати квартиру для неї не збираються. Чи спокійно вам живеться у ваших теплих оселях після того, як викинута на вулицю ветеран вашого підприємства, руки якої переробили стільки цегли, що з неї можна звести десятки й десятки палаців, спить на землі під гаражами?
Звертаюся до депутатів і ветеранських організацій. Приїдьте і подивіться, в яких нелюдських умовах опинилася донька фронтовика, котрий, проявивши мужність і героїзм, загинув у далекому45-му на землях далекої Прусії, захищаючи свою Вітчизну. Захищаючи в ім'я щасливого життя і своєї доньки, котра нині ночує під відкритим небом своєї країни, у якій їй немає місця. Де теплом з нею діляться тільки дві бездомні кішечки та собака.
І останнє повідомлення, яке я отримала сьогодні по телефону. Сусіди Ганни Костянтинівни викликали до неї "швидку допомогу". Коли вона під час того виселення попрохала молодика не кидати люстру, бо вона поб'ється, він двічі ударив її – по шиї і під ребра. З тих пір вона ходила, тримаючись за бік від болю. Лікар "швидкої", оглянувши жінку, поставив попередній діагноз: "Забій. Перелом ребер" і запропонував негайно госпіталізувати. Але Ганна Костянтинівна відмовилась. Їй ні на кого залишити викинуті речі.
... Вже третю ніч після того дзвінка я не можу спати. Вкотре відчиняю вікно – і зіщулююсь від осінньої прохолоди. Тепла ковдра, здається, докором, бо перед очима стоїть ця згорьована жінка під відкритим небом. А у вухах звучать її розпачливі слова:
- Якщо я вже так не потрібна у цьому світі, то, може, мені повіситись?...
Невже ми, співгромадяни однієї з нею країни, якій вона віддала усі свої вироблені сили, дамо загинути людині?
Невже у нас, потоптавши мораль і совість, правитимуть людськими долями коменданти?...
Залізний гараж, що став притулком для жінки...
Так виглядає тепер усе її "добро", скидане у болото...
Захисниці і колишні колеги Г.К.Гирьки
ANONIM 
