Причастя від тіла і крові диявола...

Наміри протестувати. Виготовлення вибухівки. Арешт. Слідство. Закритий суд. Вязниця. Табір. Побачення з рідними. Роздуми під час прогулянок навколо бараку.

Побачення з рідними. (9. 05.1983р. Другий день Великодня)

Та ось настав довгоочікуваний день побачення. Заходжу. Бачу: приїхали мама та жінка. Привітав їх за пасхальним звичаєм тричі: "Христос Воскрес!" Відповіли тричі: "Воістину Воскрес!" Поцілувались тричі. На столі: освячені напередодні Пасха, проскурка, масло, ковбаса, яйця, сир. У глечику стояла освячена на свято Водохреща вода. Сіли за стіл. Випив я свяченої води, став їсти Пасху та свячену їжу.

А мама тим часом розповідає: – Того вечора, коли тебе посадили в КПЗ, приїхало сім чоловік на чолі з начальником міліції. Пояснили: "Вашого сина затримали – віз крадені тканини з льонокомбінату. Ось ордер на обшук".

Таке пояснення давало їм право ритись де завгодно – шукати крадені тканини. Поперекидали весь одяг у шафах, рились у тумбочках, ліжках, лазили на горище. Цілу ніч слухали касети, котрі найшли у твоїй кімнаті. Докоряли що перемикач діапазонів радіоприймача зафіксований на коротких хвилях. Дивувались: "Ну що він сам один хотів вдіяти проти всесильної радянської влади?".

На щастя, до батькової кімнати, де той зошит лежав, черга не дійшла, бо, знайшовши щось у воскотопці, сказали: "Цього нам досить. Закінчуємо обшук!".

Забрали три бочки бензину та шість із половиною мішків крупи. Забрали і мене – ночувала в КПЗ, але вранці відпустили. Батько тієї ночі поїхав із ними і бачив, як там у міліції вони ту крупу та бензин ділили – накинулись як вовки на здобич.

Пізніше приходив твій друг Петро. Приносив Андрійкові цукерки та все бідкався, що ось дожились при радянській владі до того, що вже хороших цукерок дитині немає в продажу. Жалів тебе, співчував. Усе допитувався: "Як це могло статися? Невже ви нічого не помічали? Може, він із ким дружив і той його науськав?... Як же виручити друга? Може, ви дасте слідчим хабара? Понесіть, може, врятуємо Миколу...".

Батько каже: – У міліції працює мій друг Павлік. Він допоможе.

На другий день Павліка звільнили. Знову твій друг приходить й ту саму пісню співає.

Батько каже: – Ну, нічого, там у мене ще один друг є – виручить.

Назвав ім'я. Наступного дня і того звільнили...

Один добрий знайомий попередив батька: – Все, що ви з тим чоловіком говорите, – усе воно в міліції на магнітофоні...

Та я помічала, що він щось тримає та поправляє за пазухою, але чомусь значення цьому не надавала... А біля будинку хтось засідав у кущах – слідкували. Усі друзі, знайомі та односельчани від нас відвернулися. Приходив тільки найкращий батьків друг Андрій. По селу пустили неймовірні чутки, в тому числі й таку, що ти мав радіостанцію – тримав зв'язок із ЦРУ. В газетах же нічого про тебе не писали. Приходив Петро ще, та ми не пустили його на поріг. Тоді він до Зіни в магазин став ходити. Прийде і: "Ну як же Миколі допомогти?".

У твоєї двоюрідної сестри, котра живе за стіною, несподівано залицяльник з'явився. Та такий багатий – на таксі приїздить, подарунки дарує. Та як тільки слідство закінчилось, зник так же несподівано, як і з'явився...

Пізніше виявилось, що той твій друг Петро, котрого ти так щедро пригощав та ще й додому продукти давав, має власну квартиру, жінку та дітей. Завідуюча магазину, в котрому батько працює, знає його та сім'ю їхню. Виявилося, що віз ти тоді не спирт, а звичайнісіньку воду. А брат його, Арсен, працює не на спиртозаводі, а теж у міліції...

Якось батько, добиваючись за тебе, там випадково відкрив не ті двері й побачив у кабінеті за столом Петра. Так той зробив вигляд, що не впізнав батька, – устав і так ввічливо: "Ви кого шукаєте, чоловіче? Може, я чим зможу допомогти?".

Микола Сирнюк, Зінин родич, через друзів, котрі працюють у міліції, хотів заступитись за тебе, але ті йому сказали: "Там така каша заварилась... Не лізь туди, а то ще й тебе посадять".

Якби ми таке діло знали раніше, то дістали б по блату у знайомих психіатрів таку довідку, що ніякий суд би тебе не засудив. Щоправда, тоді б ти не мав права керувати автомобілем, але зате не перебував би в ув'язненні. Тебе заарештували, отож ту довідку заднім числом лікарі відмовились виписати, – боялись втратити роботу та мати великі неприємності.

Пішла я до ворожки погадати на тебе. Та відразу сказала: "Йому пороблено... Поїли, поїли вашого сина, а потім таким напоїли, що він дуже блював. Підісланий чоловік довго слідкував за вашим сином, а потім продав і стільки грошей отримав, що йому років на десять вистачить... Та його теж велика бідонька чекає, але він заробив... А синові вашому дадуть 5 років, але весь термін ув'язнення відбувати не буде".

- Ось ви знаєте ту Магію, – запитала я, – скажіть, чим саме напоїли мого сина?

- Варять вночі вірьовку, на котрій повісився самовбивця і над цим варивом читають закляття, тобто, закликають сатану на певну людину. Підмішують у спиртне або чай. Усі будуть пити, але зашкодить тільки тому, кому це зроблено. Та людина обов'язково виблює випите, але одна маленька крапелька все ж залишиться, і цього цілком досить... З тієї пори та людина буде робити дурниці, котрих не зробить і мала дитина, але їй самій усе буде здаватись дуже розумним... І не злізе сатана, доки не візьме своє...

- Згадай, сину, – запитала мама, – чи було таке, що вони тебе пригостили, а ти все виблював?... А я всі церкви об'їздила – подавала в кожній на молебень за твоє здоров'я. В багатьох церквах благають Бога, щоб ти вижив, отож вір: повернешся живим й раніше ніж присудили...

Випив я свячену воду, з'їв Пасху, проскурку, масло, сир, пасхальні яйця-писанки, і не вмить, а повільно в моїй свідомості ніби туман став розвіюватись, полуда, пелена стала спадати з очей. Я отримав доступ до раніше чародійством заблокованих клітин мозку, котрі відповідають за розум, логічне мислення, пам'ять. Поволі я все пригадав і... заскреготів зубами, завив від безсилої люті! Як же КДБісти мене провчили! Як же носа втерли! Я пригадав, пригадав усе!

"Розбір польотів". Безсонні ночі та прогулянки навколо бараку.

Але, все по-порядку. На цей раз з точки зору людини у котрої полуда, пелена спала з очей, відкрились чародійством заблоковані клітини мозку. Перевіряти усіляко мене стали відразу після того, як подав папери на туристичну поїздку в Індію. Підсилали різних продажних людей, але жоден із них не досяг конкретного результату, тобто не виявив: збираюся я в Індію ради цікавості чи просити політичного притулку. Тоді "розколоти міцний горішок" підіслали одного з "королівської гвардії" КДБ – чорнокнижника. Та я прекрасно розумів, що то агент КДБ, але подумати не міг, не знав, що там працюють майстри чорнокнижних наук. Раніше регулярно слухав радіо "Свобода", але не пам'ятав жодної передачі на цю тему. Я ще в шкільні роки серйозно постраждав від чаклунства, і мої друзі пізніше були причаровані дівчатами-чарівницями, але подумати, припустити не міг, що чаклунством займаються в КДБ!

Під час безсонних ночей та прогулянок навколо барака я поволі все пригадав. Цікаво, що... уже з перших секунд нашого знайомства я вів себе досить дивно. Виникло досі незвичне для мене бажання зіграти з цією сволотою в "котика й мишку". Незвична цікавість, думки: "Я ж не такий простачок, як ви думаєте... На мені, хлопці, де сядете, там і злізете... Ну чим оригінальним ви, кадебістські покидьки, мене зможете здивувати?" і тому подібні...

Незвичайний азарт охопив мене, непереборне бажання розважитись, провчити, посміятись над цим агентом КДБ. Чомусь я не послав його... куди подалі, не звільнився в той же день. З перших секунд якась невідома сила тягнула мене до нього. Він поїв мене саморобним коньяком із наркотиком, і я... покірно пив! І тоді мій язик розв'язувався, як шнурок – в мозку знімались всі гальма. Я плакався на сатанинський безбожний режим, на свою нездатність щось змінити, на байдужість народу, вивертав душу навиворіт.

Хоч якою сильною була дія наркотику та іншої приворотної гидоти, котрою мене щедро пригощали, та я все ж величезним зусиллям волі примушував себе мовчати про найпотаємніші наміри, плани. Петро дуже уважно мене слухав, – боявся пропустити хоч одне слово в рапорті своєму начальству. Комітетники з тих доносів зрозуміли, що я задумав щось грандіозне, жахливе для них і про це мовчу, недоговорюю.

Тоді вони прийняли рішення, розігравши трагікомедію, напоїти мене таким сильним чародійним варивом, щоб я повністю розкрив свої плани. До найменших дрібниць згадав, як це відбувалося.

Кожному з нас, електриків, двічі на місяць випадало чергувати у відділі охорони до глибокої ночі. Нашим завданням було виїздити по викликах на всі об'єкти, котрі були під охороною. Мені випало чергувати в кінці травня. Петро запропонував: "Давай я почергую разом із тобою – хочу навчитися ремонтувати сигналізацію, так би мовити, в бойових умовах". Я погодився. Нам виділили пошарпаний мікроавтобус, котрого я раніше у нашому відділі не бачив. За кермом сидів незнайомий шофер, а поряд – його товариш. Ми з Петром розмістилися у вантажо-пасажирському салоні. В кожному продмазі, в котрий ми приїздили на виклики, Петро намагався щедро пригостити мене то вином, то пивом. Я не пив – робота вимагає тверезості. Бачив, що він хвилюється, нервує: у нього руки тремтять, очі бігають. Сердився, що він мені зовсім не допомагає – переживає, думки зайняті не роботою, а чимось своїм. Розумів: за кермом та поряд не випадкові люди, а його спільники, і вони підключаться до гри, коли настане відповідний момент.

Мені б утекти і цим припинити гру, але якась сила, цікавість, азарт примушували залишитись, щоб подивитись, що буде далі, який сюрприз.

Приблизно опівночі був виклик у магазин N57, що на вулиці Горького. Ми шукали та усували несправність, а тим часом шофер із товаришем загравали, залицялись до молодої вродливої продавщиці. Нарешті, несправність усунута. Петро мені довірливо каже: "Товариш шофера закохався у продавщицю. Виявилось, що у неї сьогодні день народження. Час уже пізній. Дівчина просить підвезти її додому в Шпанів. Обіцяє могорич в честь дня народження... А потім ми підвеземо тебе до самої хати".

Наші погляди зустрілись, і висока, кароока з довгим волоссям кольору стиглої пшениці, красуня посміхнулася мені. Я сказав: "Поїхали!".

У Шпанові мікроавтобус зупинився біля дерев'яної хатинки, оточеної заростями бузини. В нагороду за те, що підвезли та за іменини, дівчина винесла пляшку самогону, стопку, а на закуску маковий рулет домашньої випічки. Усі розсілися в салоні машини.

Вони незграбно жартували та сміялись натягнуто, через силу. Я відчував усю театральність, фальшивість ситуації і тому відмовився пити першим. Сказав жартома: "Ні, першим не буду, може, ви туди яку отруту всипали... Так що давайте, хлопці, ви... ".

Хлопці засміялись та й випили по стопці. Закусують. Жартуючи, налили дівчині, і та спокійно випила та вкусила пирога. Наливають мені стопку тієї мутної сивухи. Нюхнув і скривився від огиди – бурячанка в далеких селах й то не буває настільки смердючою. Було противно пити, але разом із тим якось незручно перед вродливою дівчиною корчити із себе пана, котрий гидується їхньої мужицької самогонки.

Пересиливши огиду, я одним ковтком випив оту стопку сивухи та швиденько вкусив кусок запропонованого пирога з маком. В цю мить помітив, як усі вони радісно, торжествуюче переглянулись.

Майнула думка: – Чимось підпоїли?... Але ж самі пили... Прийняли протиотруту?... Але навіщо їм труїти мене?...

Ще на під'їзді до хати відчув, що мене всього вивертає. Удома блював довго й важко. Дійшов висновку: справді, ті покидьки напоїли мене якоюсь гидотою... Проклинав мерзотників останніми словами. На другий день страшенно боліла голова, а сам я був як побитий. Після чергування той день був вихідним, але навіть дома, в такому стані, до роботи я був не здатний.

Під час безсонних ночей та прогулянок навколо барака я пригадав усі подробиці тієї трагікомедії. Поломка в магазині та виклик були не випадковими. Також та красуня-відьма була не продавцем, а співробітницею КДБ. І те сатанинське вариво на той час досвідчений відьмак зварив особисто для мене... Але виникали питання, на котрі не знаходилось відповіді: Чому цю трагікомедію розіграли вночі, а не вдень? Дівчина була знавцем Магії і водночас грала роль приманки. Усе то так, але навіщо було Петру залучати ще двох помічників? Складалось враження, що серед них усіх не він був головним.

І ще: мене вбивало усвідомлення того, що я... порушив своє залізне правило. А справа ось у чому. Ще в дитинстві запитав бабусю:

– Чому странніки та монашки, котрих ти пригощаєш, моляться перед тим, як їсти?

- А тому, дитино, щоб Господь освятив їжу й питво. Якщо там і буде отрута, то після молитви вона їм не зашкодить. Ото, дитино, щоб тебе в сумнівній компанії не підпоїли, не отруїли, згадай з вірою й любов'ю Господа, й тобі не зашкодить...

І я так робив завжди. Піднявши келих, завжди згадував уголос Господа Бога, а атеїстичне, безбожне товариство сприймало це як жарт, отож, мій авторитет не страждав.

Я так робив завжди, при найменшій підозрі. А чому тоді так не зробив? Адже ж ясно усвідомлював театральність, фальшивість ситуації! Єдиний раз у житті у підозрілій ситуації... забув згадати Бога! Чому? Чому? Чому? Тисячі різних думок тоді народжувались в моїй свідомості, але... але та єдина правильна думка про Бога, не з'явилась! Чому? Чому? Чому?

Після бійки кулаками не махають.

Я вовком вив та зубами скреготів від безсилої люті. Але, що вдієш – після бійки кулаками не махають. А що сталось, коли через день вийшов на роботу? Моє мислення змінилось тільки у стосунках із Петром – моя поведінка з ним стала абсурдною, але мені здавалось, що чиню напрочуд логічно, розумно. Ніхто з оточуючих у моїй поведінці не помічав нічого дивного. Усе так, але перелом настав саме тоді – Петро став мені найліпшим другом, спільником. Це почуття можна порівняти з палким, пристрасним коханням. Лише по відношенню до нього була втрата логічного мислення. І це не найстрашніше, але про те згодом.

Ось декілька прикладів. До мене підходить мій бригадир, котрого я дуже поважав, і довірливо каже: "Навіщо ти дружиш із цим кадебістом?... Моя жінка працює в КДБ перекладачкою отож знає цього мерзотника як облупленого!"

О, як же не хочеться, щоб це було правдою! Кожна клітинка мого мозку кричить, протестує: ні, ні, ні, це не так – він хороший, він справжній інтелігент!

Що ж зробив я тоді? Підійшов до Петра і жартома кажу: "Так ти ж агент КДБ!... Жінка нашого бригадира там працює перекладачкою й знає тебе як облупленого!"

А Петро: "Да-а?... Таке казала?... І ти віриш?... Вона мстить мені!... Хотіла стати моєю коханкою, а я рішуче відмовив, бо свою Ніну люблю".

І я... повірив. Повірив в оту примітивну казочку, заспокоївся та й скоро забув цей епізод.

Ще епізод. Лежу на обстеженні в психоневрологічному диспансері. Мій лікар Юрій Рудольфович грайливо так, дружньо запрошує до себе в кабінет: "Зараз ми проведемо тест на перевірку Ваших розумових здібностей. Сідайте зручно навпроти. Я буду називати першу частину речення, а Ви продовжите. Говоріть швидко, не задумуючись перше, що спаде на думку". І посипались питання такого плану:

– Мені часто сниться, що я...

- Мені не подобається, коли мій батько...

- Найстрашнішим спогадом мого дитинства є...

- Я ненавиджу радянську владу за те, що...

Та ти дивись, як хтось напрочуд розумно зіставив список питань. Я зібрав усю свою волю і був дуже пильним у відповідях. Нарешті, іспит закінчено.

Юрій Рудольфович відкинувся на спинку крісла: "Ви показали дуже хороший інтелектуальний результат. Ви молодець, розумний хлопець".

Аж тут підняв і став розглядати руки... попечені кислотою. І так по-дружньому жаліється: "Ця азотна кислота – така зараза... Он учора всі пальці попалив".

І, дивлячись на мене, тримає паузу, щоб я щось на цю тему сказав. А я думаю: "Ти дивись, навмисне руки кислотою попік, щоб викликати мене на відвертість".

Виходжу з кабінету сам не свій від такого відкриття: вони знають про мої хімічні досліди! Але звідки? Де я наслідив? Де? Хто зрадив мене? Хто?...

Виходжу на подвір'я. Побачив однодумця Петра, котрий стояв і посміхався. В руках пакет – це він передачу мені приніс. Підійшов. Привітались. Я був стривожений. Поділився з другом своїм горем. Кажу: – Як вони вийшли на мене? Де я наслідив? Адже я нікому, нікому крім тебе, не говорив про свої плани! Нікому, крім тебе! Але хто, хто міг зрадити мене?!...

Петро пильно поглянув мені в очі: – Може, ти думаєш, що то я?!

- Та, ні! – твердо відповів я. Я вірю тобі, як нікому іншому! Ти справжній друг! Та не може така вчена, інтелігентна людина, як ти, бути Іудою! Геній і злодійство – несумісні!...

О, якою радістю, яким блаженством світилось його обличчя! Він весь час відчував дію того сатанинського варива, бачив як же затуманений мій розум, відчував мою закоханість у нього і від цього отримував неземне задоволення, ні з чим не зрівняну насолоду.

Ось тоді, в тій кімнаті гуртожитку, мій ніс відчував запах цвілі, затхлості, а очі бачили тонкий шар пилу на підлозі та столі. Це означало, що в кімнаті довгенько ніхто не жив, а слугувала вона комітетникам лише для того, щоб водити туди "лохів", "профанів". А там, показуючи обстановку бідності, а з вікна коридору будинок КДБ, плакатись на бідність сучасної інтелігенції та підлість виродків – кадебістів, котрі, служачи злочинному антинародному режимові, отримують чималі гроші, привілеї та живуть як при комунізмі.

І монолог той Петро читав завчено, як актор давно знайому роль. Для розуму нормальної людини ця примітивна гра була б зрозумілою й смішною, а розум, напоєного відьмарськими чарами профана, сприймав усе за чисту правду. ("Профан" – людина не посвячена у таїнства Магії.) Якби звивини мого мозку не були настільки заплутані чародійством, то я попрохав би приятеля прослідкувати де саме насправді той мерзотник живе. А так... І очі бачили, і ніс відчував, і вуха чули а от така логічна думка не народилась у свідомості. Народилась тільки ніжність та любов до чародія. Перегорніть сторінки моєї повісті назад. Перечитайте ще раз, починаючи з моменту нашого знайомства, і Вам стане зрозумілою безглуздість моєї поведінки по відношенню до Петра.

У християнстві є такий величний обряд – причастя Святих Тайн. Це величезне, дуже урочисте священнодійство. Під іконами святих під щиру молитву усієї церкви та хоровий спів священик молиться над вином та хлібом, а під час водосвятного молебню у воду занурює Хрест, котрий символізує Сина Божого, розіп'ятого ради спасіння нас, грішних. Усі ми знаємо, що то звичайне вино та білий хліб, але дивовижну силу причастя набуває тільки після таїнства освячення. Приймаючи заряджене Божою енергією вино та хліб, людина причащається Божественного, приймає в себе частинку тіла та крові Господньої, Його силу, любов, енергію.

"За тим же куском тоді в нього ввійшов сатана".

Це так у церкві. А у них, чорнокнижників із держбезпеки, все було з точністю до навпаки. Опівночі творили відьомський обряд: закликаючи диявола, занурювали у самогон та варили вірьовку, на котрій повісився самовбивця. Також білий маковий рулет випікали із закляттям особисто для мене. І причастили тієї ночі... від тіла та крові диявола! Я довго вовком вив та зубами скреготав, коли пригадував ту ніч.

Що ж сталося зі мною після сатанинського причастя? Раніше я часто щиро молився, до церкви ходив, а тут... А тут поволі ставав байдужим, а потім навіть думки ненависті до Бога та Його заповідей стали напрочуд часто народжуватись у свідомості. Спочатку до церкви йти та Біблію читати я просто забував, а якщо мама нагадувала, то виявлялось, що той день у мене вже розписаний по хвилинах.

Наступного свята мама знову кликала до церкви. А в мені так лінь, така байдужість та сотні надуманих виправдань, щоб не йти.

Коли ж у вільний час Біблія потрапляла на очі, то знову переконливі думки: навіщо очі псувати? Та я і так усе там знаю майже напам'ять... Коли ж, пересиливши себе, й брав Святу Книгу до рук, то все прочитане здавалось мені не цікавим, скучним і я, позіхаючи, відкладав Біблію геть.

Іноді спалахувала раніше звична думка піти помолитись на свою улюблену гору за село. Аж тут сильніша думка руйнувала, гасила першу: А яка користь? Тільки гаяти час та повітря язиком молотити... Здавалось, вже давно забуті атеїстичні, богохульні анекдоти безбожної юності напрочуд ясно часто стали спливати в пам'яті. Дійсно, я почав нарікати на Бога! Нарікав так: Стільки молився в церкві та на зібраннях, а здоров'я, як не було, так і нема... А зір, хоч би для сміху, на одну діоптрію поліпшився... Та який сенс молитися Богові, котрого, мабуть, і нема? Ось комуністи ні в що не вірять і як живуть!...

Поволі байдужість переросла у зневіру, роздратування. З моменту тієї ночі, коли мене комітетники причастили від тіла та крові диявола, я ні разу не пішов до церкви. Не хотілося... Більше того, якби батьки захотіли побачити мене в церкві, то їм довелося б тягнути мене силою...

Пригадувався епізод із Євангелії від Святого Івана. Під час Таємної Вечері Ісус передбачив, що один із присутніх продасть Його. Улюблений учень поцікавився: "Хто це, Господи?" Ісус же відповів: "Це той, кому, умочивши, подам Я куска". І, вмочивши куска, подав синові Симона, – Юді Іскаріотському. (Юда уже був домовився продати вчителя й Ісус зробив так лише для того, щоб прискорити процес.) І далі у тексті дуже цікава фраза: "За тим же куском тоді в нього ввійшов сатана". Отож мій подальший душевний стан після прийняття виготовленого комітетниками сатанинського причастя найкраще можна пояснити вищенаведеною цитатою.

Тоді, аналізуючи свої вчинки, я добре відчував, що зі мною щось не те, і, мотаючись по кімнаті, інтенсивно шукав відповідь, думав, думав, думав. Але... логічна відповідь не народжувалась у моїй свідомості!

А вихід був! На поверхні! Поряд! В моїй кімнаті стояв глечик із свяченою водою, і під час тих роздумів мій погляд щодня сотні разів натикався на нього, але... але жодного разу не народилася думка, бажання ковтнути свяченої води. А ще краще було б піти до церкви та причаститись Святих Христових Тайн. Але де там, якась сила не допускала у свідомість такої логічної, розумної думки – відштовхувала. Це так, але за тих 5 місяців від моменту причастя від тіла та крові диявола до ночі арешту було три щирих молитви до Бога, але то було не з доброї волі, а за нашою приказкою: "Доки не загримить – мужик не перехреститься". Загриміло добряче – відразу Бога пригадав. Усе так, але про ті молитви та обставини, котрі їх викликали розповім пізніше...