Буває, запропонована міфологема одразу прийдеться до смаку суспільній свідомості, хоча сам міф цементується роками, руйнується ж... Хоч як напружуйся, міф – він і є міф. Сплюндрувати його значно легше, аніж створити, особливо за умови, коли він далекий від реальності, коли він сповнений протиріч.
Нинішня політика – це цілковите руйнування міфів. І справа навіть не в тому, що політики – мов та колода карт, що тасується та тусується при владі. Однак що на неї нарікати – громадськість отримує те, чого, мабуть, гідна. Уся країна із задоволенням спостерігає, як політичні символи сьогодення позбавляються шат. Кинув оком – "король голий", озирнувся – і "принцеса" туди ж. І придворним подітися, зрозуміло, нікуди... Ось такий суцільний політичний стриптиз.
Однак почнімо з початку. Міф – культурний феномен, іманентний історичній епосі, відповідає політичному, соціальному і психологічному дискурсам часу, виступає засобом самоідентифікації індивідуума й суспільства. Відповідно суспільно-політичний міф – це система координат, за якою визначається особистість у суспільстві, певна семіотична система, одним з головних складників якої є політичні лідери, що мають відігравати роль реперних точок у топографії політичного простору. Проте, беручи за орієнтири нинішніх володарів політичного Олімпу, зорієнтуватися вельми складно, а то й заблукати не довго.
Міф, з одного боку, фіксує порядок речей і спрямований на легітимацію сущого порядку та слугує концептуальним обгрунтуванням поведінки в суспільстві, з другого – може бути основою рушійної оновлювальної сили, що нищить один соціальний порядок і створює інший, та відповідно визначає нові норми поведінки.
Міф – це згусток енергії, яка в будь-яку мить може бути виплеснута, спонукаючи маси до певних дій – чи то революцій, чи то бунтів. Він схилить до вибору – чи то вибори президента, депутатів, чи то голови сільради. Покличе стати послідовником чогось чи когось, стане визначальним в обраній професії й престижного ВНЗ та ін.
Нині можна впевнено сказати, що вивчення і продукування міфів стало науковою дисципліною, і не важливо, як її називають – ідеологією, пропагандою, іміджелогією, PR або рекламою. Зацікавленість міфом як засобом модифікації суспільної свідомості визначається його сутністю. Синкретичний, нерозчленований початок, що несе в собі міф, цікавий фахівцям, зайнятим у сфері віртуалізації навколишнього простору.
Міфотворчість набула неабияких розмірів. Активне продукування міфологем пов'язано з нестабільністю суспільства. Відомо, що міфологеми є ефективним механізмом адаптації в складних умовах. За допомогою міфів, спочатку віртуально, а потім і в дійсності, долають перепони, переборюють негаразди, перемагають ворогів.
Зрозуміло, в політичному міфі ми знаходимо символізацію і гіперболізацію фактів і явищ су¬спільного життя, проте за визначенням, він повинен сприйматися як реальність, над якою не замислюються. Він претендує на природність, сповнений емоційності й сугестивності. Міф завжди був і буде хронополітичним, у ньому відбито його час. Відповідно, штучно створений міф, його дієвість обмежено просторово-часовим терміном.
Визначаючи історичну роль Майдану як демократичного завоювання, не можна не зазначити, що Помаранчева революція була лише симулякром оксамитових революцій. За таких умов помаранчеву команду ліпили з того, що було. Відповідні й наслідки.
Помаранчева революція спричинила сплеск політичної активності мас. Ну, а як відомо, у періоди соціальних потрясінь і суспільних криз, у періоди невизначеності стан напруженого чекання провокує суспільну свідомість на міфотворчість. За такої ситуації міф, звертаючись до суспільного несвідомого, до архетипів, виступає нічим іншим, як тим самим ілюзорним образом, що усуває в суспільній свідомості сприйняття суперечливості реальності, за реальність приймається міф, вона (реальність) віртуалізується. Кожна політична сила – чи то у прагненні знищити опонента, чи то у прагненні відновити свої втрачені позиції, чи то у спразі здобутків – активізувалася на ниві міфотворчості.
Останнім часом спостерігається щось на кшталт спроби втиснути те, що не втискується. Прикметно, що в деміфологізації Помаранчевої революції найбільше спромоглися не тодішні так звані опоненти, а саме ті люди, які проголошували ідеї Майдану. Вони виявилися далекими від галасливо заявленого. Йдеться навіть не про зраду ідеалів Майдану. Проблема тут у невідповідності наших "героїв" героям історичним, звідси і їхня неспроможність тягти ношу.
До деміфологізації доклали рук усі без винятку з так званих одіозних фігур Майдану, першість серед яких, поза сумнівом, тримає сам Віктор Ющенко. Звеличили ж нерішучість замість виваженості, простакуватість замість далекоглядності, "маленького українця" замість видатної постаті.
За ним – та, яка потребує особливої уваги: споконвічна опозиціонерка Юлія Володимирівна – феномен харизматичності, міф опозиціонарності, та, яка у своїй жадобі до влади доклала значних зусиль для деміфологізації Помаранчевої революції. І справа тут не в нищівній, проте виправданій, критиці своїх-несвоїх помаранчевих "любих друзів", пліч-о-пліч з якими довелося стояти на сцені Майдану, а, мабуть, в поступовій зраді всіх і вся. Вона опозиціонерка від природи, точніше, внаслідок своєї психологічної конституції, атрибутом її ставлення до дійсності є опозиціонарна орієнтація як передумова будь-якої діяльності, спрямованість на зміни, незалежно від того, якою мірою збігається дійсність із соціально-політичною ситуацією.
Майже класична картина – порушення внутрішньої рівноваги, внутрішньоособистісні конфлікти проявляються в її уявленні фактом порушення особистих інтересів, порушенням зовнішньої рівноваги відносин із соціальним середовищем, а також у розумінні порушення макросоціальних групових відносин. Це породжує когнітивний і емоційний дисонанс, відчуття дискомфорту, які, як вона вважає, треба здолати активними діями – наступально-агресивними. Їй необхідний супротив як такий. Життя вона розглядає як боротьба чесна й безчесна, де треба бути пильним бійцем. Звідси всі засоби, що ведуть до перемоги, є прийнятними. Вона схильна орієнтуватися на прорив ситуації, їй чужий еволюційний хід подій. Пані Ю. може діяти вельми тактовно і вдавати дружність, проте її поведінка завжди спрямована на здобування контролю і влади над іншими. Влада задля самої влади.
Природна обдарованість і численна кількість помилок – це Юлія Тимошенко. Ресурсний потенціал і неспроможність створити команду, невміння делегувати повноваження – це теж Юлія Тимошенко. Жадоба влади – і в цьому Юлія Тимошенко.
Міфи, міфи, міфи... Як можна так безжалісно силувати суспільну свідомість! Розхитується есхатологічний маятник і залякуються маси. Їм пропонують персоніфікований образ ворога як причину всіх негараздів, для них створюють "образ героя".
Взірцем штучного міфу про відокремлення бізнесу від політики є Петро Порошенко, яскравий представник "любих друзів". Хоч як він намагався розбудувати свій міфо-імідж державного діяча, так і залишився діячем від політики, та ще, з легкої руки Тимошенко, "увесь у соплях та сльозах".
Довго та наполегливо працювали опліч міфотворці Соціалістичної партії Олександр Мороз та Йосип Вінський. А що тепер?... Тепер вони по різні боки. До того ж ця партія має приплив молодої "міфоутворювальної крові" на кшталт Василя Волги. Він свій шанс заробив, коли майже "голий та босий", злітав до Сполучених Штатів, там і вирішив йти у владу, балотуватися на президентську посаду.
Неможливо поза увагою залишити "стовпа революції" – чи, як він сам себе назвав, "термінатора" – вельмишановного Юрія Луценка. Все тужиться, тужиться, а віз і досі там. Галасливі заяви і нульовий результат. Ворожі підступи! І в цьому його, як ніхто більше, розуміє Президент, тому й досі тримає на посаді.
І ще одна міфологічна постать – Роман Зварич. Що називається, виклик долі! Яка припарка помаранчевому міфу – "недовчений міністр"!
Авжеж, найміфологічніша постать – "стійкий олов'яний солдатик" на ім'я Олександр Зінченко. Попри всі негаразди, відставку, політичне забуття він знову на коні. Не на тому, правда, проте поні – теж кінь. Реміфологізація й годі!
Кожен з головуючих на Майдані, в той чи інший спосіб, дістався до владного ресурсу. Один його утримав, інший згубив. Ось-ось розчиниться найбільший міф постпомаранчевого синдрому – партія-коаліція "Наша Україна". Аморфна міфологема про демократичні зміни як магічний засіб вирішення всіх економічних проблем і досягнення суцільного благополуччя на західному рівні розтанула. Масовій свідомості насаджують новий міф – міф про "злих викрадачів".
Міф Майдану (в широкому сенсі) має свою, священну, історію. І не вина Майдану, що символи позбавляються шат. У міфі немає місця невпорядкованості й хаосу. Головна його мета – підтримання гармонії особистого, су¬спільного, космічного порядку. Неможливо провести чіткої межі між міфом і повсякденністю. Міф – невід'ємна частина нашого життя, легітимація буття. Що ж намагається легітимізувати нинішній український політикум?... Своє місце при владі!
Так, – критика нинішньої міфології завжди проповідь іншої, нової нереміфологізованої міфології, яку творити нам з вами!
Листопад, 2006 р.
Валентин Лисенко, політолог
