Так і російська була за комуністів мовою міжнаціонального та міжетнічного спілкування – на будівництво шахт, підприємств хімії та машинобудування до Луганщини приїздили люди майже з усіх регіонів СРСР, одні за власним бажанням, інших привозили в телячих вагонах примусово. На сьогодні у нас в області проживають представники 123 національностей, але більша частина населення відносить себе до росіян, і відбувається це просто за інерцією. Як наслідок такої космо-політики – повна втрата самоідентифікації, мовне безладдя, низький рівень культури. Так майже 70 років формувався специфічний "народ Донбасу" (термін В.Януковича).
Така практика обезлічування була взята на озброєння після розвалу СРСР новими хазяїнами життя – нуворішами, що зараз гордо називають самі себе "регіональною елітою" (термін В.Голенка). Продовжуючи тримати луганчан та дончан у болоті, вони тим самим подовжують собі час царювання. Ці люди зараз свідомо уникають будь яких проявів усього національного, показово не говорять українською, їздять на уклін до сепаратистські налаштованих політиків у сусідніх державах. По суті, вони свідомо продовжують експлуатувати образ людини радянської національності, що був закладений при совєтах і ще досі коріниться в головах людей старшого покоління.
Ситуація для влади ускладнена ще й тим, що підвищення культурного рівня населення неминуче призведе до формування свідомого прошарку інтелігенції, яка за всіх часів була в авангарді суспільно-політичних рухів (показові в цьому плані Київ, Харківська, Львівська області). Ні політикам, ні власникам шахт, ні хімічно-металургійним баронам це не потрібно. Їх повністю задовольняє існуюче напіврабство, бездумна робітнича маса, керована в робочий час та п'яна у вихідні. Недарма перебування донецьких при владі минулої каденції було знаменовано відкриттям заводів, які виробляли та поширювали дешевий безакцизний алкоголь.
Таким чином, першочерговою задачею на сьогодні для національно та патріотично орієнтованих сил є зміна пріоритетів у напрямках історичного руху Луганщини. Інтеграція області в орбіту загальних українських державних цінностей цілком можлива, але процес це буде непростий та доволі тривалий. І ніякі примусові методи тут не спрацюють, напроти – вони можуть тільки завадити, злякати й відштовхнути людей.
Цілком можливо, що на сучасному етапі можна відступити від опрацьованого Кабінетом Міністрів згубного моноетнічного розуміння поняття "українець, як представник титульної нації". До того ж, після Другої Світової війни вести мову про окремі нації в Європі взагалі важко. Більше важливим мені бачиться визначення особистістю себе, як частки українського народу, всю неповторність якого можна оцінити тільки у сукупності складових – історичних, багатоетнічних, багатомовних аспектів. Формування національної концепції на рівні "Ми всі різні, але ми – українці, тому що маємо спільну державу, спільну історію і спільне майбутнє", можливо стане рятівним шляхом, на тлі якого виросте і викріпне майбутнє України. І тоді плекання будь якої мови, будь якої культури нашого народу – української, російської, єврейської, чи грецької – буде не лякати якусь певну частину населення, а сприйматися як захист загальнонаціональних інтересів.
Ми можемо сьогодні окреслити три основні складові, розвиваючи які, я сподіваюся, патріотично налаштовані сили зможуть забезпечити формування національної ідеї, реалізувати підйом національної свідомості в Донбасі.
По-перше – всебічна підтримка національної самобутності. Теза ця стосується всіх народів, які проживають в області. І росіян, і українців в тому числі. Розвиток зусиль представників кожного з національних меншин (або більшин) позитивно вплине на загальну культурну ситуацію в регіоні.
По-друге – заходи, спрямовані на підвищення мовної культури. В ході дискусії, я був одного разу свідком того, як народилася формула: "так, мова важлива, але люди почнуть поважати національну мову тільки в тому випадку, коли нею буде спілкуватися еліта". Наше пряме завдання – це змусити верхівку регіональної влади спілкуватися українською. Я думаю, що воно важке. Але, якщо підключили ЗМІ, національно свідомих журналістів, народних депутатів – цілком можливе до реалізації.
Третій напрямок це популяризація історичного надбання регіону. Розуміючи свою історію ми просто не можемо не мати національної ідеї. Сприйняття вагомості нашого минулого може забезпечити народу України гідне майбутнє. Причому, головним бачиться те, що історія ця не належить якомусь окремому етносу чи нації. Ні, це дійсно загальнонаціональне українське (у державницькому розумінні Українське) надбання. Спільна історія в усіх своїх складових (давня архітектура, археологія, етнографія) є містком між українцями з різним миропочуттям, являє собою підґрунтя загальнонаціональної ідеї.
Але якими б добрими не були наміри, треба розуміти, що поставлену проблему активно експлуатує місцева влада, і зацікавлена вона зовсім в іншому результаті. Так, зазвичай має місце підміна пріоритетів у суспільних настроях. Володіючи засобами масової інформації провладним та бізнесовим структурам дуже легко зосередити увагу, наприклад, на мовному питанні, або розповсюдити чутки про те, що "в Луганську за ініціативи Президента поставлять памятник Степану Бандері" і викликати цим шквал обурення. Влада – та, яку вибрали "донбасці", і яка обіцяла всім нам покращення життя вже сьогодні, дуже добре розуміє, що увага до реальних проблем – тарифної політики, ЖКГ чи заборгованості із заробітної плати може поставити під сумнів загальну любов до Партії регіонів. Саме тому вона схильна більше зосереджуватися на питаннях ефемерних, які, начебто хвилюють Луганчан. Боротися проти такої тактики важко, але цілком можливо.
Підсумовуючи, можна сказати, що можновладці нас будуть обдурювати до тих пір, доки ми самі будемо давати для цього привід своєю бездіяльністю та безкультурністю. А ось подолати себе, переступити через нав'язаний космополітизм, а по суті – безнаціональність можна. І тільки після цього ми, луганчани, зможемо говорити про себе як про частку великого українського народу.
ANONIM 
