До питання виникнення і розвитку східнослов´янської мовної групи

Напередодні виборів вже, як традиція, збільшується пропаганда, що спекулює на так званому мовному питанні. Прийшла пора, нарешті, дати на науково обґрунтованому рівні відповідь тим, хто робить свою агітацію і пропаганду на печерному брехливому рівні.

До східнослов'янської мовної групи входять три мови: російська, українська і білоруська. Генетично усі три нації, що розмовляють цими мовами ведуть своє походження від однієї руської народності, що утворилися іще у ІХ...ХІІ ст. на базі східнослов'янських племен, які були розселені до цього на значному просторі від Карпат і Причорномор'я до верхів Волги та Ладозького озера. Давньоруська народність у ХІІ ст. розпадається і дає початок трьом новим народностям: російській, українській і білоруській.

Російська народність остаточно сформувалась в ХІV...ХV ст. на просторах міжріччя Оки і Волги (Володимиро-Суздальська земля), навколо якого утворилась централізована Велике князівство московське.

Велику роль в утворенні держави відіграла Москва, через своє географічне місцеположення. Економічний підйом, об'єднавчі процеси – усе це сприяло згуртуванню руських земель у єдину державу. Торкаючись питання інтеграції руських князівств навколо Москви, Ф.Енгельс відзначав, що "підкорення удільних князів йшло рука об руку з визволенням від татарського ярма..." (підкреслено мною).

У московській феодальній державі, що складалося як багатонаціональна, взяла перевагу російська мова, яка широко розповсюджувалася на південь та у південно-східному напрямку Східноєвропейської рівнини.

Новий період в російській історії починається приблизно з ХVІІ ст. і характеризується об'єднанням у одну державу окремих земель і розрізнених князівств, злиттям невеликих окремих ринків в один всеросійський ринок. На базі створення певної території з розвитком капіталістичних відносин утворюється московська (російська) нація.

Однією з характерних рис росіян є їхнє широке розселення (колонізація), яке особливо бурхливо йшло у другій половині ХІХ ст. і було пов'язане головним чином з розвитком капіталістичних взаємин у сільському господарстві. У Сибіру і інших азіатських областях стали селитися російські селяни і ремісники.

Міграція росіян на такі величезні простори і їхня взаємодія з різними місцевими народами призвели до утворення ряду етнографічних груп, що досі зберігають деякі особливості в культурі і побуті. До таких груп належать перш за все помори (руське старожитнє поселення на узбережжі Білого і Баренцового морів), козаки (донські, кубанські, терські, оренбурзькі, уральські, сибірські, забайкальські і ін...), кержаки (старообрядське руське населення лісної смуги Середнього Уралу), а також різні групи старожитнього населення Сибіру (камчадали, марківці, русько-устінці і ін...).

Три східнослов'янські мови є дуже близькими одна до одної і за фонетикою, і за лексикою, і за граматичною побудовою. Білоруська мова займає проміжне положення поміж українською і російською. Одними своїми рисами вона ближче до російської мови, іншими – до української.

Взаємна близькість сучасних східнослов'янських мов пояснюється спільністю їх походження (східнослов'янська мова) та історією їх розвитку.

Східнослов'янська (давньоруська) мова мала зародки літературної форми ще до прийняття Руссю християнства і кирилівського письма (Х ст.) (Див. Филин Ф.П. Образование языка древних славян. М. – Л., 1962). Існували два літературних різновиди: офіційно-діловий і поетичний. За межами літературної мови того періоду розвивалася розмовно-побутова мова.

Після прийняття християнства (988 р.) на Русі широке розповсюдження отримала писемність на старослов'янській мові. В ХІ...ХІІІ століттях число книг, написаних на старослов'янській, досягло декількох тисяч.

Це була міжнародна мова усіх слов'ян. На ній створювалися оригінальні твори: житія святих, ходіння по святих місцях, проповіді та ін... Старослов'янська мова на протязі декількох століть була різновидом літературної мови східних слов'ян.

Після прийняття християнства продовжувала розвиватися і інша форма літературної мови. Це споконвічно східнослов'янська форма мови була закріплена писемністю і втілена також у художніх текстах (наприклад, у всесвітньовідомому "Слове о полку Игореве", ХІІ ст.).

Таким чином, у Х...ХІ століттях і пізніше у Древній Русі було дві літературних мови: східнослов'янська і старослов'янська (за походженням південнослов'янська). Ці близькі мови взаємодіяли і збагачували одна одну. За їхніми межами залишалась розмовна мова, яка впливала на обидві мови і зазнавала їхній вплив. (Див.: Языки народов СССР, т.І, с.57 и сл.).

Відтак на усій території Древньої Русі майже до ХІІІ століття існувала одна східнослов'янська (давньоруська) мова, котра складалася із різних діалектів. Проте у ХІІІ столітті значно посилились процеси економічного і політичного уособлення територіально-феодальних утворень. Це не могло не сприяти, з одного боку, інтеграції окремих структурно близьких говорів, а з іншого – збільшенню диференціюючих ознак і поглибленню діалектних відмінностей у давньоруській мові. Цей процес призвів до утворення трьох самостійних мов: російської української і білоруської.

Сучасна російська мова існує у двох основних формах: літературна і діалектна мови.

Літературна мова відрізняється своєю єдністю на усій території розповсюдження російської мови. У протилежність цьому діалектна мова має свої відмінні особливості у різних районах. Літературна мова поступово розчинає у собі діалектну мову і у свою чергу збагачується нею.

Російська літературна мова має історію, нерозривно пов'язану з розвитком східнослов'янської мови. Оформлення російської літературної мови розпочалося у ХІІІ...ХІV століттях. (Див. Филин. Ф.П. Об образовании восточнославянских национальных литературных языков. – Вопросы языкознания, 1960, N3, с 42).

Велику роль у розвитку літературної мови відіграла художня література, в особливості твори О.С. Пушкіна.

Українці почали формуватися у націю в результаті несприятливих історичних подій (оборонні війни з татарами і турками, феодально-кріпосницькі і національно-релігійні утиски шляхетської Польщі та ін...). Усі ці події призвели до розрізнення споконвічно українських земель. Боротьба за повну консолідацію усієї України завершилась порівняно нещодавно (у 1939 р.) об'єднанням її східних та західних земель населених українцями. Проте багаторічна розрізненість призвела до утворення серед західних українців ряду етнографічних груп: лемків, верховинців (бойків), гуцулів і ін... Але вони зберегли й досі у своєму побуті, культурі і навіть у мові багато своєрідних рис.

Процес утворення української нації тривав майже до відміни кріпосного права у Росії у 1861 р. У той же період починається значне пожвавлення національного руху, який посилювався через колоніальну політику московського царату. Було навіть заборонено вживання назви "Україна", замість якого насаджувалося "Малоросія".

Однією з характерних рис українського національного руху, що підтримувався передовими людьми Росії – великими демократами (Герценом, Чернишевським і ін...), була боротьба за безперешкодний розвиток української мови. В.І. Ленін з цього приводу писав у 1916 р. (далі мовою оригіналу): "Для украинцев и белорусов, например, только человек, в мечтах живущий на Марсе, мог бы отрицать, что здесь нет еще завершения национального движения, что пробуждение масс к обладанию родным языком и его литературой – (а это необходимое условие и спутник полного развития капитализма, полного проникновения обмена до последней крестьянской семьи) здесь еще совершается" (Див. Ленин В.И. Полн. собр. соч., т. 30, с. 89).

Але за царату українській мові, як і усій культурі не було створені відповідні умови для розвитку.

За радянських часів українська мова пережила декілька зльотів і падінь, але це тема для окремої розмови.

Основна маса українців проживає в Україні. Решта розселені у інших країнах: Росії, Казахстані, Молдові, Киргизстані, Білорусі, Узбекистані, Грузії, Латвії. Крім цього, українці, що зберегли свою національну мову, проживають у Польщі, Чехії, Словакії, Румунії, Угорщині, Словенії, Хорватії, Сербії (автономний край Воєводіна), а також у США, Канаді, Аргентині і Бразилії.

Українська мова відноситься до старописьмених мов. Вона успадкувала давньоруську писемність і в ранній період своєї історії (ХІV... ХV сторіччя) продовжувала і розвивала традиції літературної мови Київської Русі. Українська писемність як і російська базується на кирилиці.

У результаті складних процесів мовного розвитку до кінця ХVІ – початку ХVІІ століття в Україні склалися два різновиди літературної мови. Один з них (так званий слов'яно-руський) уявляв собою систему книжної мови, яка склалася на основі взаємодії церковнослов'янської і давньоруської літературних мов. Ця мова вживалася головним чином в релігійній літературі. Другою мовою була власно книжна українська, яка виступала під назвами: проста мова, руська мова, руський діалект. Утворилася вона на основі давньоруської літературної мови у результаті сильного впливу на останній живої української мови. Проста мова вживалася у різного роду ділових документах, а також полемічних творах.

Поява в Україні книгодрукарства (кінець ХV – початок ХVІІ століть) у значній мірі сприяв розвитку української літературної мови. У цей же час на ньому існувало вже багато творів різних жанрів: полемічні, художні, літописні, наукові, юридичні і ін...

Нові сприятливі умови для розвитку української літературної мови були створені у середині ХVІІ століття, коли український народ, під проводом Богдана Хмельницького, звільнився від гніту польської шляхти.

Зараз українська літературна мова вживається у всіх сферах життя нашої держави.

Білоруська мова. Свою назву білоруси отримали від здавна населеної ними території (західні області Русі), яка іще з кінця ХІV – початку ХV ст. усе частіше згадується у письмових пам'ятках під назвою "Біла Русь". Про походження цієї назви немає єдиної думки. Більшість спеціалістів зіставляють його з назвою "Чорна Русь", яким позначилась частина західної давньоруської території, що була захоплена литовськими князями раніше інших земель. У такому разі іще в ХІІІ столітті Білою Руссю стали, мабуть називати вільну ще територію, і ця назва могла осмислюватися як "Вільна Русь".

Білоруси у народність склалися в основному до ХVІ ст... Проте процес їхньої національної консолідації йшов значно повільніше, ніж у росіян і українців, і завершився лише за радянських часів, після об'єднання західних білоруських земель. Всередині білоруської нації немає яскраво окреслених етнографічних груп. Але із загальної маси декілька виокремлюються білоруси-поліщуки (мешканці Полісся) і пінчуки (мешканці колишньої Пінської області).

Етнічні кордони білорусів в основному співпадають з кордонами їхньої республіки. Але значна частина білорусів проживає і в інших колишніх республіках СРСР.

Як вже відзначалося раніше, історичним попередником білоруської мови (як і російської і української) була давньоруська мова.

Процеси етнічної консолідації призвели в ХІV – ХVІ століттях до виникнення білоруської народності з її самостійною мовою. До кінця ХVІІ століття білоруська мова вживалася у школах, на ньому велась служба у церквах, писали літописи, хроніки, житія святих, белетристичні твори.

Але пізнішими політичними подіями подальший розвиток білоруської мови штучно було загальмований. В 1697 р. варшавський сейм (Білорусь опинилася до цього часу під владою Речі Посполитої) під тиском шляхти і католицького духівництва заборонив білоруську мову в офіційній переписці і книгодрукарстві.

І після об'єднання Білорусі із Росією (в 1795 р.) мова білорусів не отримала вільного розвитку. Шовіністично налаштований царський уряд жорстоко придушував національну культуру білорусів.

Сподіваюсь на те, що ця стаття дасть науково обґрунтовані коментарі і уточнення без зайвої заполітизованості.