А ось чому суржик – погано

Трохи роздумів про нас з Вами, нашу національну свідомість та й про мову і суржик звичайно...
Продовження теми пана Франчука.
Теж не сьогоднішня дискусія, але мабуть вона не завершена, якщо тема весь час виникає.

Звідки з"являється (і куди дівається?) національна свідомість?

Мабуть це щось невпізнане, що ми отримуємо при нароженні і несемо все своє життя до самої смерті. Як совість і та "іскра Божа" що є в кожній людині.

Це стосується особистості...

Що ідентифікує нас між "своїми" і відрізняє від "чужих".

Це звичаї, обряди, традиції свого народу, які сприймаются серцем (чи душею), і органічно вписуються в моральні якості особистості. Не викликають несприйняття і відторгнення з найменших причин.

І мабуть в цьому ряду любов до Батьківщини. Маю на увазі не тільки Україну, але й місце де народився.

Якщо задуматися – чому так любимо край де народилися? (Як казали старі люди – де пуп закопали – туди й тягне.)

Адже подивитися реально ми вже виросли, стали дорослі щось досягли – а там все постаріло і мабуть змінилося на гірше – але хочеться повернутися хоча б на годину...

І коли маємо можливість завжди повертаємо...

Навіть Ефим Шифрін колись казав, що від часу коли віп пам"ятає в Сибіру вже сорок років забори не змінилися – (мабутьтільки постаріли...)

Мені здається, що він і не сумнівався, що побачить в Сибіру, але ж поїхав туди!

Щось же його туди потягнуло...

Повернемося до національної свідомості – так як "тягне" до місця де народився, так і "притягає" до людини близької по "духу" – в моєму розумінні – людини, яка знає і виконую ці "звичаї, обряди, традиції свого народу, які сприймаются серцем (чи душею), і органічно вписуються в моральні якості особистості."

(Словосполучення "виконує звичаї" – трохи кострубате – вибачайте Я думаю Ви зрозуміли, що я хотів сказати...).

Це що стосується міжособистих стосунків – для об'єднання на рівні племені.

І нарешті національні відносини – національна свідомість як така...

(Писав в свій час курсову на тему "Національні відносини в СРСР" – десь в 1974 році – користувався виключно працями товариша Сталіна. Другої літератури на цю тему не знайшов – та й тоді вона вся була "рекомендована".)

Це я до того, що по цій темі ніяких досліджень не було на той час (можливо з"явилися зараз – не зустрічав...).

Тому навіть що таке етнос, нація, народ, народність не можу об'єктивно визначити...

Коли нації, народи, народності створилися, для чого – мотиви і причини – сперечаються вчені і зараз...

Але це мабуть дуже глибоко... щоб хоч повітря достало...

Повернемося до національної свідомості – на мою думку це комплекс (і синтез) всіх перерахованих мною (а ще більш неперерахованих) зв'язків, які має особистість з допомогою яких вона "притягується" до своїх і "відштовхується" від чужих і в результаті "групується" в націю (народ,народність і т. ін.).

І найголовніше що об"єднує "одноплемінних" соратників в етнос, націю, народ – це його рідна мова.

Про мову краще стаже поет -

Лауреат Національної

премії України

їм. Т.Г.Шевченна Леонід

ТАЛАЛАЙ народився в

обпаленому війною 41-му

на Харківщині у селянській

родині. Його руки знають

І теслярську, і

каменярську роботу. Але

душа рвалася до слова.

Леонід Миколайович на

початку 70-х закінчив

Літературний інститут ім.

О.М.Горького, а за

плечима вже були збірки

"Журавлиний леміш"

(1967), "Вітрила тривог"

(1969), "Осінні гнізда"

(1971). З-під пера

великого майстра вийшли

книги "Не зупиняйся,

мить!" (1974), "Допоки

твій час" (1979), "Вода в

пригорщі" (1981),

"Глибокий сад" (1983),

"Наодинці з світом"

(1986), "Вибране" (1991)

та багато інших. Сьогодні

з приємністю подаємо

роздуми Поета

про СЛОВО.

Сьогодні, коли українська мова інтенсивно витісняється з інформаційного та культурного простору, а її носії все гостріше відчувають себе "запорожцями за Дунаєм", нам доцільніше, як на мою думку, поговорити про Слово: про його природу, про наявні і можливі.наслідки русифікації і відповісти на оте зверхньо-запитальне "А такая разница, на каком языке...", що в більшості випадків не є запитанням, бо вимовляється таким тоном, який наперед заперечує навіть існування альтернативи, відсутність різниці. А різниця є, і дуже суттєва. Проте у виступах літераторів та мовознавців на захист рідної мови про оту різницю або не говорять взагалі, або говорять без посилань на висновки науки про мову. І тому насамперед маємо визначити, чи було Слово Богом. Чи насправді "Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього". Це дуже важливо. Якщо слова євангеліста є лише красивою метафорою, а насправді мова виникла в процесі еволюційного розвитку – це одна справа, і зовсім інша, якщо Слово все ж таки було Богом. В другому випадку має принципово змінитися наше ставлення до мови й відповідно зрости наша відповідальність перед нею.

У Російській імперії науку про мову корегували і направляли валуєви. Правда, в кінці XIX та на початку XX ст. вона пережила свій короткий "золотий вік". Видатною постаттю того часу в мовознавстві був українець О. Потебня. П. Флоренський з благословінням писав про нього як про °...воспитателя, вдохновителя й окрылителя... родоначальника целой школи... святого от науки". При Казанському університеті створюється експериментально-фонетична лабораторія (ліквідована за радянської влади), де вчені працювали з пристроями, що реєстрували артикуляційні рухи при мовній фонації. Дискутуючи на високому науковому рівні навколо питання виникнення мови, філологи намагалися проникнути в глибину слова. Результати лабораторних досліджень стають поштовхом і для розвитку теоретичних знань.про мову, що засвідчують праці того ж П. Флоренського, Г. Шпета, О. Лосева... Навіть після Жовтневого перевороту якийсь час жевріли надії на продовження "золотого віку". Але наукові праці мовознавців, їх аргументовані докази суперечили більшовицькій ідеології, яка на престол "поверженного" Бога піднесла атеїста, котрий, за словами О. Лосева, "...имея своюсобственную оригинальную веру, но на словах обманывая других (а часто так-же й себя – только уже не на словах), будто у него никакой веры нет, давал в сущности непроанализированный сгусток аффективного напора й слепого нападения-на свое же собственное существо...

Переконані у своїй непогрішимості й у тому, що тільки вони володіють останньою істиною, більшовики не могли визнати незалежність і примусовість слова, тим більше його "божественність. – їхнє агресивне ігнорування його сили і могутності, як і передбачав П. Флоренський у заповітній праці "Магичность слова', опублікованій лише в 1990 р., спричинило не лише теоретичні помилки, а й призвело до суспільних та особистих провин, які в багатьох випадках не можна назвати інакше, як злочином. Саме таким злочином з боку радянських політиків була русифікація, а з боку українських мовознавців- сумнівнозвісна концепція "двомовності", яка і по сьогодні визначає мовну політику в Україні. Радянській ідеології з її махровим атеїзмом наука іронічно відповіла словами Ф. Бекона:" Трішки розуму і трішки філософії віддаляють від Бога, а більше розуму і більше філософії наближають до Нього".

Чим глибше проникали вчені в таємницю слова, тим виразніше бачили його "на початку", де і сьогодні воно стоїть непохитно. Навіть якщо замінити Бога на догоду невіруючим Природою, або Вищим Розумом, початкове місце перебування Слова не зміниться, як і не зміниться його місія, що залишається таємницею, бо, як зазначив В. Гумбольт, пояснювати причини його виникнення потребою взаємодопомоги та спілкування людей між собою є помилковим поглядом, адже людина не така вже беззахисна і для організації взаємодопомоги їй вистачило б і нечленороздільних звуків.

На жаль, в Україні широке поле науки про мову звужене до присадибної ділянки: до праці над словниками, підручниками та літературознавства. Мовознавцями стали політики, новий правопис обговорюється перехожими на вулицях Києва, долю української мови може вирішити голос депутата, який не знає, на якому складі робити наголос у слові "український"... Мовознавство сьогодні є однією з найскладніших і найважливіших для розвитку людства наук. Але переважна більшість наших політиків не мають навіть уявлення про цю науку, яка в Радянському Союзі була затаврована і знищена разом з генетикою, коли атеїстичне знання афективно утверджувалося сліпою силою. Генетику реабілітували після смерті Сталіна, реабілітували тоді ж і деяких мовознавців, але про реабілітацію мовознавства як науки не йшлося. І лише в кінці 80-х років просочилися дозволені публікації фундаментальних праць з мовознавства. Тож не дивно, що й сьогодні мовні проблеми в Україні підпорядковані політиці і розв'язують їх на рівні своїх амбіцій і відповідних знань такі самопризначені "мовознавці, як Л. Грач, Н. Шуфрич, М. Шульга, Т. Прошкуратова... Свідомо, а хто, може, й несвідомо, вони продовжують ту ж саму, лише в іншій формі, валуєвську проімперську політику русифікації і знищення українців як народу, як нації. Десятки ліквідованих останнім часом українських шкіл на Сході та Півдні України – яскраве тому свідчення...

А би осягнути найголовніше з того, що суперечило радянській ідеології, але є визначальним у науці про мову, необхідно звернутися до великої спадщини, яка є визначальною в науці про мову (на жаль, не перекладеної українською мовою), – геніального німецького мислителя В. Гумбольта (1767- 1835), творця теоретичних засад про мову, автора багатьох фундаментальних проблем, які і по сьогодні хвилюють і надихають мовознавців. Основне, що йому вдалося відкрити на теоретичному рівні, підтверджене сучасною експериментальною лінгвістикою, генетикою, етнопсихологією та іншими науками, прямо чи опосередковано пов'язаними з мовою, про виникнення якої він висловив таку думку: "Хоч яким би природним не здавалося припущення про поступове утворення мов, вони могли виникнути лише відразу... Щоб людина спромоглася осягти бодай одне-однісіньке слово, вся мова повністю з усіма своїми взаємозв'язками вже мала б бути закладена в ній. Підтвердженням цього є і те, що, існуючи в історичному часі, мови не піддаються поділу на "прості і складні", і ймовірно, що такими ж вони були і в більш віддаленій гіпотетичній епосі. Навіть мови так званих дикунів, які, здавалося б, мали б бути наближеними до природного стану, мають незліченну кількість і різноманітність висловів, що поза будь-якою життєвою необхідністю. В. Гумбольт першим звернув увагу на те, що освоєння мови дітьми – це не ознайомлення зі словами, не якась закладка їх в пам'яті через повторення їх лепетанням, а розвиток мовних здібностей в процесі кількарічних вправ.

А якщо немовля опиняється серед представників іншої, йому чужої, мовної стихії, воно розвиває свої здібності говорити мовою тих, хто його оточує, але з великими труднощами долає вроджені нахили, які у своїх найтонших нюансах залишаються непереможеними. Ми народжуємося не лише із своєю мовою, а й з відповідним апаратом мовлення. Ось чому окремих асимільованих представників тієї чи іншої нації навіть в десятому коліні (!) впізнаємо за акцентом: скажімо, євреїв. До того ж, як показали лабораторні дослідження, в процесі мовлення задїяний весь організм людини. Не лише МИ ВОЛОДІЄМО СЛОВОМ, а й слово володіє нами. Асиміляція – це насильне втручання в процеси всього людського організму, і її наслідки, як правило, негативні. Засвоєння інших мов – це лише "нова позиція в попередньому баченні світу" збагачення чужим досвідом по горизонталі, це лише додаток до успадкованого, в якому і глибина, і висота.

Коли ж Ідеться про засвоєння людиною інших мов, то ключ від скарбів успадкованого-в руках рідної мови. Асимілюючись, людина обриває зв'язок зі своїм родоводом, генетичною пам'яттю. Чужа мова, ввірвавшись в чужий для неї світ, починає в ньому все підпорядковувати і відповідно змінювати, а "при подобной ломке неизбежно на месте вытесняемых форм сознания воцаряется мерзость запустения" (О. Потебня). Освоєння чужої мови – довготривалий і болісний процес, що розтягується на кільканадцять поколінь з непередбачуваними результатами. Навіть окремі чужі слова нація освоює століттями. Візьмемо хоча б такі, як "соціум", "соціалізм", "кредит"... Ми постійно користуємося ними, і все ж вони, поза нашою мовною свідомістю, ми їх сприймаємо лише на інформативному рівні. Кожне з таких слів, скажімо, в пісні стає ложкою дьогтю, бо не відлунюється в душі, не збуджує наших емоцій.

А як позначається на духовному та фізичному стані людини суржик, яким сьогодні говорять мільйони українців? Генетики стверджують, що наша ДНК утримує спадкову інформацію не лише в хімічних сполуках, а й у фізичному полі, що існує навколо хромосом. Тобто ДНК не лише чує нашу мову, а й відповідно реагує на кожне слово. На цій реакції ДНК ґрунтуються методи лікування авто-сугестією, нашіптуванням і т.п. На інтуїтивному рівні про це знали наші бабусі і пра... пра... пра... Словесними мислеобразами людина спроможна удосконалювати або руйнувати свою генетичну структуру.

З допомогою слів ми впливаємо на генетичному рівні не лише на співрозмовника, а й на себе. До руйнівних мислеобразів належить зокрема ненормативна лексика, різновидом якої є суржик. Проблема засміченості мови постала сьогодні і перед росіянами. Ненормативна лексика і словесна вседозволеність, як писала на початку цього року "Литературная газета", "влияет на здоровье наших детей й внуков, так как записанная в ДНК информация передается по наследству нашим потомкам. Косвенным доказательством сказанному служит десятикратній рост в России за последние двадцать лєт числа детей с отставанием в развитии как физическом, так й умственном".

В Україні справи, безперечно, ще гірші, чому сприяє русифікаторська політика наших керманичів. Мільйони українських дітей навчаються в школах з російською мовою викладання, І переважна більшість з них рідною володіє хіба що на рівні суржику, тобто на рівні ненормативної лексики. Тому наша біда набагато глибша і масштабніша, бо маємо не лише засмічену мову, а й засмічену національну свідомість і душу, в якій "воцаряется мерзость спустошення". "Завдячуючи" "двомовності" (чому не три... або чотиримовності?!), що була і є лише покривалом русифікації, мільйони українців, в тому числі і чималий відсоток нардепів, стали суржико-мовними, носіями проміжної між українською та російською третьої мови, яка вже господарює в структурі генетичного коду, змінюючи менталітет нації і формуючи відповідно новий тип хохла-малороса, в порівнянні з яким теперішній тип сприйматиметься як ідеальний українець. Будь-хто, скориставшись довідником "Україна в цифрах, може порівняти статистику, скажімо, зрусифікованої Луганської області з Львівською, які близькі і за чисельністю населення, І за рівнем індустріалізації та рівнем безробіття. Як свідчать цифри, в Луганській області удвічі більше засуджених злочинців, розлучень, позашлюбних дітей, наркоманів, алкоголіків, хворих на СНІД... У регіонах, де найбільше поширена чума русифікації (Схід І Південь), як показали опитування, найменше патріотів та оптимістів, а самогубців утричі більше... І якщо найближчим часом не повернути всіх українців в лоно рідної мови і культури, різниця в цифрах зростатиме.

Необхідно лише через ЗМІ донести людям правду про русифікацію, про її наслідки. Знаючи правду, ніхто з батьків не буде ризикувати фізичним і духовним здоров'ям своїх дггей і внуків. Та й хіба українізація виключає знання російської чи інших мов? Коли б не було "разницы, на каком языке, ...", то єврейська нація, одна з найрозумніших і найпрактичніших, не відроджувала б іврит, а взяла б за державну англійську мову, прилучившись, як наголошують апологети двомовності, до найрозвиненішої світової культури. Не скористалась єврейська держава українським досвідом і тоді, коли в Ізраїль приїхало понад мільйон російськомовних мігрантів. І ніхто навіть не обмовився про порушення прав людини та про "насильственную ивритизацию". В "цивілізованих державах, на які, за словами нардєпів, маємо рівнятися, між іншим, найжорстокіші закони щодо функціонування державної мови. Там знають, що мова і національний дух "є складова і нероздільна діяльність розумової сили народу" (Гумбольт), втрачаючи яку, народ стає бидлом, "человеками для кухни". Але в цьому якраз І зацікавлені нащадки Валуєва, по-проімперському налаштовані "інтернаціоналісти" і значний прошарок "нових хохлів-малоросів", адже національне свідомими громадянами з розвиненим почуттям власної гідності та високою духовністю неможливо буде маніпулювати, навіть використовуючи найновіші технології одурманювання електорату.

Ослаблення статусу державної мови, витіснення її з інформаційного простору – це утвердження двовладдя в державі сьогодні і, національна катастрофа – завтра, після якої наші можновладці будуть наввипередки повзти на колінах до стольного града сусідів, де переможцю на рік чи два вручатимуть булаву, як перехідний кубок по футболу. Щоб цього не сталося, маємо пам'ятати застереження поета української державності Є. Маланюка: "Проблема українського малоросійства є однією з найважніших, якщо не центральних, проблем... Це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України, і ще довго, в часі тримання й стабілізації державності, та проблема стоятиме першоплановим завданням, а для самої державності – грізним мементо".

А русифіковані регіони вже давно є родовищем національно-дефективного, скаліченого психічно і духовно цього людського типу хохла-малороса. Першим, хто зрозумів, як спотворює людину асиміляція, І засудив її, був все той же Гумбольт. Завдячуючи йому та багатьом його послідовникам, які досліджували мову в найширшому її обсязі – не просто в її відношенні до мовлення, ай у її відношенні до діяльності мислення та чуттєвого сприймання, одночасно розглядаючи проблеми соціально-філософського характеру, пов'язані з виявленням таких понять, як "народ", "мова", "мовна свідомість", "мовне світобачення"...- й була створена знаменита Хартія. Вченим вдалося врешті-решт переконати навіть амбіційних імперських політиків (крім радянських), що асиміляція – не лише злочин перед людством, а й великий гріх перед Богом.

Про наше наболіле, тобто про асиміляцію, додати щось нове до того, що вже знає наука, практично неможливо. Сьогодні є нагальна потреба зібрати, систематизувати і витлумачити вже відоме, точніше – опубліковане, адже існують і такі результати досліджень цього явища, які, м'яко кажучи, не оприлюднюються. Першим ще за радянських часів це зробив П. Мовчан. Його праця "Мова – явище космічне" воістину стала явищем в українському мовознавстві, її мали б вивчати у вищих та середніх навчальних закладах, принаймні філологи. Але...

Лінгвістичні проблеми вже давно не є проблемами лише мовознавців, вони тісно переплелися із загальнофілософськи-ми, психологічними, ентолінгв-Істичними... проблемами, і їх розв'язання сьогодні не можливе без спільних зусиль не лише теоретиків вище названих гуманітарних наук, а й генетиків, біологів, фізиків... які працювали б в одній упряжі. А такої експериментальної лінгвістичної лабораторії в нас немає і не передбачається. Наші вчені ніколи не мали навіть, як на сьогодні, примітивної експериментально-фонетичної лабораторії! А творець експериментальної фонетики як окремої лінгвістичної дисципліни Жан Руссело мав таку лабораторію ще в кінці XIX століття! То про які досягнення української науки про мову можна говорити?! Як за таких умов реалізуватися навіть найталановитішому вченому? Сьогодні можемо "похвалитися" лише тим, що вся Україна залишається унікальною лінгвістичною лабораторією, де наші амбітні керманичі експериментують над українським народом, підриваючи його духовне та фізичне здоров'я, і в азарті політичної гри уже поставили на кон останній його скарб – генофонд. І якщо ми залишимося в полоні атеїстичного погляду на мову, не розуміючи, що "знание в сущности своей й єсть подлинная вера, и эти две сфери не только неразъединимы, но даже неразличимы" (О. Лосєв), не усвідомимо, що і наше рідне Слово "було на початку" і "було Богом", що не ми створили його, а воно створило нас народом, нацією, то, позбавлені Господньої милості, зникнемо "яко обри".

Леонід ТАЛАЛАЙ

На мій погляд все в життя взаємопов"язано, а зв"язок землі-народу-мови має глибинний і нерозривний.

Чим довше народ живе на своїй землі тим більше земля сприймає і накопичує мову цього народу і ти "рідніша" ця земля для нього.

І тим важче цей народ і цю мову "відірвати" від землі.

Як бачите, це не стосується загарбників і найманців...

(Можуть заперечити, що багато народів загарбували чужі землі і винищували місцеві народи – так всяко бувало в історії – хоча б почитати Біблію.

Але гляньте що зараз з цими народами...)

А нас українських патріотів це дуже стосується, і тому нам так і болить коли на нашій українській землі розривають глибинний зв'язок землі, народу і мови.

Виходячи з вищесказаного можу додати, що нічого в національній свідомості поганого не бачу.

І нікому не загрожує це явище...

І якби дійсно не було такого спротиву, (і перекручень їхнії слів і дій), національно свідомим українцям, – дуже скоро на Вкраїні стало б жити набагато краще всім народам що живуть в ній.

З повагою, Киянин.