Краще злиднем, але з мовою? Так что, мне лучше все-таки в Северодонецк?

"Екаїн" з Києва в коментарі до статті "Чому я пишу російською" написав, що краще хай буде мала Україна, ніж велика Хохляндія. Оце і є та злочинна суть, до якої прагнуть наші українські Каїни.

Коли я писав про те, чому я пишу російською, то я надіявся, люди зрозуміють суть тих проблем, які я там виклав. А основні тези були наступні:

1. Я живу в краї, де 99,8 відсотків людей розмовляє російською мовою. Чому за 16 років незалежності в цьому плані тут майже нічого не змінилося?

2. Чому навіть в Києві більшим російська газета, російська книга, російський шоу-бізнес коритстується більшим попитом, ніж український?

3. Чому українські закони і американські гранти не працюють на відродження української мови, культури, духовності?

4. Чому в списках "Нашої України" – українофоби?

5. Чому люди перетворилися в тупих фанатів, які готові один одного убити – тільки не зрозуміти?

6. Чому люди морально дозріли до роз'єднання?

7. Люди не повинні накопичувати ненависть один до одного.

Але обговорення цієї статті практично не зачепило НІ ОДНОЇ з викладених тез. Не було практично жодної позитивної пропозиції. Це обговорення тільки в черговий раз довело, що протистояння і небажання зрозуміти один одного – залишаються.

Більше того, я отримав, знову ж таки в черговий раз, побажання від "Стрільця" з Києва та деяких інших авторів Народної правди шукати гідності тільки в собі, зради і пристосуванства – тільки в собі. А затятий патріот з Вінничини "Валєрій Л." взагалі порадив перебиратися в Росію: "Тим більш, що зараз добрий момент, московщина приймає на поселення і допомагає таким переселенцям. Це дозволить незгодним просто виїхати, замість того, щоб опиратись. Це у значній мірі може вирішити і проблему "пятої колони". Розколу держави, каже він, нема. Треба от тільки невгодних виселити – і все.

Ну що тут сказати? Знову прописні істини?

Чи знову про те, що тільки в одній Донецькій області проживає 5 мільйонів громадян України? З яких біля 2 мільйонів – етнічні росіяни. Майже три мільйони – етнічні українці: корінні з часів Запорозької Січі; ті, які повернулися на початку 19-го століття із-за Дунаю; ті, яких радянська влада виселила сюди в ході операції "Вісла" з українських земель, відданих Польщі; ті, які масово переїзжали на Донбас в часи голодомору та на будівництво шахт і заводів. А також тут проживають 100 тисяч греків, виселених Катериною з Криму в 18-му столітті, десятки тисяч білорусів, німців, євреїв, татар...

Всі ці люди в абсолютно переважній більшості своїй розмовляють російською.

Сьогодні всім їм українські патріоти Екаїни і Валєрії пропонують або заговорити українською, або вибиратися з України. А я хочу у них спитати: а це що – ваша, приватизована вами, Україна?

Була одна пропозиція майже конструктивна від якогось "Iurko S."

"Авторе, – пише він, – Ви, як редактор, маєте змогу забезпечити пробну частку накладу газети українською мовою. Це буде належною відповіддю і обуреним патріотам, яких дратує чиєсь бажання принести додому шматок хліба, та скромною відповіддю на питання: "Що робити?"... Політики у нас, як відомо, під куполом, їм, з високого горба, не до земних перетворень, тож – почніть Ви".

На таку конструктивну пропозицію я змушений дати відповідь. По-перше, а чому пан Юрко впевнений в тому, що є у мене змога пробувати викидати гроші на вітер? По-друге, щодо пробних чи непробних часток – я принципово проти того, щоб українську мову в українській державі заганяли в якісь частки чи резервації. В нашій газеті українська мова є – небагато, але вона не виділяється на якусь окрему сторінку.

А тепер декілька слів щодо долі тих українських газет, які були вже на Донбасі. Років п'ять тут видавалася газета "Східний часопис". Її спонсорували якісь вуйки Самійли, здається, з Канади. Але тим дядькам потрібна була така газета, яка повинна була в кожному номері розказувати "люмпенізованому" донецькому пролетаріату про подвиги Степана Бандери. Але бажання гратися з шахтарями скоро у вуйків з Канади скінчилися – і газета вмерла.

Була "Спадщина" у Горлівці, академік, бізнесмен, член Руху-УНП видавав. Але цього патріота просто збанкрутували, забрали бізнес – зараз десь в Києві живе. Інший такий патріот змушений був псля відкриття декількох видуманих кримінальних справ взагалі тікати за кордон. Таких випадків тут – сотні, на жаль.

І тепер дядьки Самійли уже мені з Великобританії "Дзвонять": ти, бачте, холоп московський, "бережи нас Боже від таких патріотів, а, по-друге, до Вас я таки не приїду. І до нас теж – не траба". Не траба, бачте йому мене.

І що ж мені залишається? Гордо повісити на шию табличку і українською мовою: "Подайте українському патріотові на прожиття?"

Чи, може, їхати краще все-таки на зїзд в Сєверодонецьк?

P.S. В Донецьку також є ура-патріоти. Коли в 2003 році почали колоти Україну на два сорти, на два табори, то на головному книжковому ринку Донецька, який "Маяком" називається, на центровому місці, був відкритий книжковий павільйон. Над ним повісили червоно-чорний прапор, посадили туди дядька з награно-виразним галицьким діалектом, весь павільйон загрузили літературою про Степана Бандеру – і сидить до цього часу там дядько той. Він нічого не продає – бо то не для продажу. Звідти люди вилітають, як ошпарені. Хтось платить за нього дорогу орендну плату, ніхто його не чіпає і не б'є, як били всіх помаранчевих – його бережуть. Як лякайла, як страхопудло, щоби всім донеччанам наглядно показував – ось дивіться на це чудо, він за Ющенка!

Я скоро, мабуть, зроблю звідти фоторепортаж.