Чим була Помаранчева революція?

Яке мала значення Помаранчева революція в житті українського суспільства. Чим вона стала – підтвержденням сили народу чи його слабкості

Два тижні тому ми відзначили річницю Помаранчевої революції. Точніше буде сказати – відзначила одна, та й то не найбільша частина України. Однак ні в якому разі не можна сказати, що події осені 2004 року залишили хоч одного з українських громадян байдужими.

Звертаючись подумки до тих подій, починаєш розуміти той факт, що далеко не всі ще й досі зробили висновки з того, що відбулося в Україні 2004 року. Це банально, однак – це так. Я відразу ж прошу не розуміти мене хибно і не казати про той глибокий зміст, що його віднайдуть прийдешні покоління. Не треба красивих промов про свободу, рівність і братерство. Мова про зовсім інше, а саме про хибу умовиводів наших політиків з тих подій.

Майдан Незалежності тоді – це аж ніяк не натовп, як би то хто не бажав. Це зорганізовані люди, які перед собою мали єдину мету. І мета ця була аж ніяк не Віктор Андрійович Ющенко – Президент України. Мета була зовсім інша – висловити владі вотум недовіри, примусити цю владу рахуватись з народом. А Президент, а най той час лише кандидат у Президенти був лише втіленням цієї мети. Багато хто з тих, хто підтримував людей на Майдані Незалежності не підтримував В.А.Ющенка, а виступав проти тієї системі взаємовідносин "держава" – "громадянин", що склалася в тогочасній України. В цьому відношенні підтримка Ющенка, Тимошенко та інших опозиціонерів була лише засобом доведення владі того, що народ має право сам обирати свою долю, що у нас в державі – народний суверенітет, а отже народ є єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві. Нерозуміння цього і спричинило той жахливий політичний нігілізм, що ми можемо спостерігати в українському суспільстві сьогодні.

Політики для себе зробили наступний висновок – у того, в кого є майдан, і не обов'язково це має бути Майдан Незалежності, прибічників – той і переможець. І почалися карнавали з маханням флагами, мегафонами, прибічниками зі всієї країни і нескінченним "пікніком на галявині" поблизу державних установ. Політики чомусь вирішили що чим більше виборів, тим більша вірогідність що їм повірять і нададуть ще більшу владу, аніж вони мали донині. Вони почали запрошувати консультантів, проводити агресивну рекламну політику не зрозумівши головного – образ, яким би гарним той не був ніколи не буде сильнішим в переконанні за пустий шлунок, хвору дитину, чи нещасних рідних і близьких. Однак наші політики чомусь вирішили, що перемогу в виборах 2004 року було досягнуто лише завдяки PR і особистій харизмі. Мовляв, не був тоді Янукович такий "гламурненький" і "європейський", як Ющенко, от і програв. От і почалися ті косметичні операції над Партією Регіонів.

В.А.Ющенко і його "друзі", зі свого боку, сприйняли Помаранчеву революцію як підтримку "себе гарних", а не принципів народовладдя і панування закону в державі – а відтак і вирішили, що "народний Президент" і "учасник Помаранчевої революції" є індульгенціями для виправдання будь-яких своїх дій. Відтак і отримали низький результат на виборах 2006 року. Водночас "нові опозиціонери", що прийшли до влади, переконливо довели, що вони аж ніяк не змінилися і для себе висновків ніяких не зробили. Саме через те, що народ остаточно розчарувався в політиках і були можливі перевибори 2007 року. Однак, те, що коїться зараз не може залишити байдужим. Український народ, на відміну від наших братів-росіян, подекуди дуже добрий і може дати другий шанс. Однак зловживати їм буде собі ж дорожче.

Що зараз бачать українські громадяни? А вони бачать, що за період з 2004 року по сьогодні нічого не змінилося. Вони бачать те, що парламент Польщі, який було розпущено пізніше за український, вже працює і не один тиждень, а українські парламентарі не можуть розпочати роботи. Українці скидаються всім світом на лікування хворих діточок, бо знають, що держава – нічим не допоможе Українці їдуть в інші краї, бо знають, що на Батьківщині їх або задушать податками, або вони залишаться без нормальної роботи, в той час, коли народні обранці дозволяють собі жити краще за представників деяких дворянських родин Європи. Українці налякані тим, що країна посідає перші місця в світі за смертельними захворюваннями. І з усього того робиться один вірний висновок – а нащо нам така влада?

Відтак і значення Помаранчевої революції в тому, що вона вкотре довела стару максиму – "не вір", "не бійся" і "не проси" від влади, яка нехтує тобою, найціннішим, що в неї є – громадянином нічого. І зрештою, зрозумій, громадянин України, що ти і є той народ, який єдине джерело і верховний носій влади в державі і саме від тебе залежить, як ти будеш жити. І найголовніше – не прощай зрадників, бо Іуда в дантівському пеклі знаходиться найнижче за усіх грішників. Коли те це зрозумієш, коли тобі набридне дивитися в очі хворих і голодних дітей, коли ти захочеш стати homo politicus, а не просто "пересічним громадянином" – тоді ти і матимеш надію на гідне майбутнє. В іншому випадку Помаранчева революція так і залишиться для України найяскравішим політичним карнавалом.