" Я сам уничтожил десятка два бандеровцев!"-2

Пропоную перечитати спогади людини, яка могла стати однією з тих "десятков двух бандеровцев".

"...Ніяк не можу дотягнутися до гачка, що замикав хвіртку. Тягнуся, тягнуся, а вона так високо! Здогадався, що свій зріст можна збільшити якоюсь паличкою. Знайшов і почав штрикати нею, щоб скинути той проклятущий гачок з цвяха і врешті-решт вийти на вулицю до дітей, що галасували там.

Нарешті гачок зіскочив з гвіздка, глухо стукнувся об хвіртку. Виходжу! Та що це?! Нікого не бачу! Ще хвилинку тому чув галас дітвори, крізь частокіл бачив як вони бігали вулицею, а тут... лишень над самою землею кільця із збитого дитячими ногами пилу... Куди всі поділися, що сталося?

Оця дивна картина – раптом опустіла вулиця, хмаринки пилу, що кілечками стелиться над землею й якась тривожна й страшна тиша, досі встає перед очима, коли починаю згадувати про свій перший похід на вулицю десь у трирічному віці. Згадую як з-за кутка села перед капличкою вигулькнув величезний пес з висолопленим довгим – довгим язиком. Спочатку подумав було, що то сусідський Бровко, але той, язикатий, був значно більший і якийсь страшний.

Думки мої перервала дивна подія. Вірніше те, що сталося зі мною далі. А далі... я піднявся у повітря й полетів... через частокіл за кущі смородини просто в картоплю! Не забився, й, здається, навіть не встиг злякатися. Лежу без всякої думки – ще не знаю чому я тут опинився і чи треба вставати. Тут до мене підбіг сусідський пес Бровко, став наді мною й почав лизати в ніс. Раптом чую якийсь глухий цокіт. Щось просвистіло поруч, щось стукнулось об землю, а пес, тихо писнувши, завалився на мене всім своїм тілом. Щось тепле-тепле потекло по обличчю, по шиї...

Лежу й не знаю, що сталося, як поступати далі.

У дворі щось загуркотіло, заржали коні, почулися якісь незнайомі слова (потім взнав, що то був відбірний російський мат).

- Де мій син?! Де мій син!? – чую серед незвичного гамору голос мами. Голос наближається й переростає в крик, сповнений відчаю -"Синочку-у-у-у!".

Ось уже мамині кроки поруч. Вона бере мене на руки й заходиться голосити. Я дивуюсь – чому? Зі мною на руках вибігає на подвір'я й накидається на якогось чоловіка в зеленій смердючій одежі (моя голова притиснулась до нього) й вільною рукою впивається в його фізіономію.

- Вбили! Вбили! – лементує мама.

- Мамо, – кажу тихо.

- Живий! Живий мій синочок!

Мама несе мене до криниці, там з відра обмиває. Не знаю, чого більше було на мене вилито – води чи маминих сліз.

Трохи пізніше я розібрався в тому, що тоді зі мною сталося. А сталося от що. У той момент, коли я вийшов на вулицю, дітвора взнала, що в село в"їжджають " стрибки"- воєнізовані загони, що ніби-то боролися з бандитами. Як вони боролися я взнав при першій же з ними зустрічі.

Так от. Дітвора, знаючи, чого можна чекати від цих з дозволу сказати людей, порозбігалася по дворах. На моє щастя мене побачила сусідка (потім вона й розповіла мамі, а я чув), яка вибігла забирати свою доньку. Доньку схопила за руку й потягла у двір, а мене перекинула в картоплю... Сусідський пес, коли лизав моє обличчя, крутив хвостом у кущі смородини. Стрибкам здалося, що там засів "бандера" й відкрили стрільбу з автоматів. Мене врятувало то, що кулі потрапили у пса... Герої! Собачого хвоста злякалися. Хоч як я переконався далі, їм було все одно, що пес, що дитина. Вели себе як дикі завойовники у чужій країні".

Що тут ще скажеш... Хіба що додати ще тисячі й тисячі подібних спогадів.