Частина ІІ
На кого посміла знятись
Зрадницька рука?
Квітне сонце, – грає вітер
І Дніпро-ріка...
На кого завзявся воїн?
Боже, покарай!
Понад все вони любили
Свій коханий край...
П. Тичина
Сніг продовжував мести, ніби чимось погрожував та знав якусь таємницю сховану від людського ока. Дерева заховались під його товстою білою ковдрою, мовби не бажаючи стати німими свідками неминучої агонії. Зимову ідилію порушив потяг – це ешелон прибував до станції, змушуючи скрипіти заржавілі колії під своїми грізними металевими колесами
Зранку 15 (28) січня 1918 року на станцію Крути вже прибула перша сотня студентства у складі 116 чоловік, їх підтримав загін юнкерів (приблизно 200 багнетів) під командуванням Гончаренка – досвідченого офіцера. Почали укріплювати позиції, рити окопи, готуватися до бою. У розпорядженні українців знаходився бронепоїзд сотника Лощенко зі встановленою гарматою, який мав підтримати артилерійським вогнем. Ближче до вечора підтягнулася друга сотня студентів та гімназистів...
16 (29) січня 2 тисячний червоногвардійський авангард Ремньова підходив до станції. Несподівано вони потрапили під щільний вогонь. Втрачаючи вбитих та поранених більшовики змушені були відступити для зкоординування подальших дій. Через деякий час разом із 1 Петроградським загоном Муравйова "ленінці" готові були поновити атаку із більшою завзятістю та жорстокістю. Бій тривав приблизно 4-5 годин. Події розвивалися досить бурхливо. За словами учасників, у захисників почали закінчуватись набої. Гармата вже не стріляла, випустивши останній залп. Нестача амуніції у купі із переважаючими силами ворога повисли реальною загрозою. Частини червоних розправлялися з юнаками на місці, не залишаючи жодного шансу навіть на полон. Командувач двох куренів студентства Омельченко вирішив вчинити контр атаку з метою прикриття відходу до станції основних сил, але операція захлинулася, сам командир був смертельно поранений, хоча вдалося виграти декілька хвилин дорогоцінного часу. Із сутінками цілі бійці разом із пораненими змогли дістатися потягу, що чекав на станції. Ешелон відправився у бік столиці. Більшовицький бронепоїзд, який підійшов з Чернігова не зміг наздогнати відступаючі частини, оскільки колія була завчасно розібрана юнкерами.
Необхідно зазначити що неподалік від місця події у селищі Бобрик знаходився значний загін С. Петлюри, але той отримавши звістку про повстання на заводі Арсенал що у Києві, одразу вирушив його придушувати, оскільки відчував більшу загрозу саме звідти.
У розпал битви в полон до червоних потрапив розвідувальний взвод студентського куреня (близько 30 чоловік). Вночі вони втратили орієнтир та вийшли на позиції вже зайняті матросами Балтійського флоту. Більшовицький командир Попов, лютуючи наказав стратити полонених, щоб хоч якось компенсувати втрати власного підрозділу...
На слідуючий ранок замордовані юнаки були розстріляні "червоними". Очевидці стверджують, що один із полонених (згодом виявилось що ним був 15 річний гімназист Пипський), незадовго до розправи почав співати гімн "Ще не вмерла Україна...", інші приречені його підтримали ще голосніше...
Далі буде...
