
Здається, тоді у Москві були впевнені, що Україна в НАТО ніколи не вступить, бо мали в Україні "свого" президента. Вірили, що, прикриваючись "багатовекторністю", Кучма так "навекторить", що всі вектори зіллються в одно ціле і будуть направлені тільки в бік ЄЕП. А коли побачили, що "багатовекторний" не такий вже й слухняний, підкинули плівки з метою його дискредитації, пообіцявши підтримку основному "дискредитатору". Щось там не вийшло, Україна, правда, залишилася буз Кучми, але народ обрав "не того". "Не той" не влаштовує північного сусіда, його починають лякати газовим вентилем, вчити, як читати та розуміти українську історію, погрожувати "адекватними заходами". А тут ще й парламентська більшість "не та", та й уряд...
От і сказали: "фас!". Наплювати, що в очах народу ті ж таки регіонами виглядають, м"яко кажучи, силами, які не мають чіткої позиції, різко виступаючи проти того, за що голосували. Сьогодні кажуть "так", а завтра можуть сказати "ні". Бо ж і в Універсалі національної єдності, який вони таки підписали, йшлося й про вступ України до НАТО. Після референдуму. Його ніхто не відкинув і не відкидає. То в чому справа? Видно, у команді, яка чітко прозвучала з півночі у вигляді відвертих погроз.
Але треба б і міру знати. Бо який би спокійний не був сусід, якщо йому постійно вказувати, як жити, що робити, що читати, до кого в гості ходити, то й терпець може увірватися. Це треба було зрозуміти ще тоді, коли "затузлилися".
