Я вірю в твоє майбутнє, Україно!

Українські батраки гнуть свої спини на полях Португалії і Англії, будівлях Чехії і Словаччини, нафтових шельфах Фінляндії і Норвегії, свинофермах Польщі і Данії. Як і сто років тому, українці в пошуках заробітку вирушають в Америку, Канаду, Мексику, Австралію, Південно-Африканську Республіку і Росію.
Але я вірю, що прийде час України!

Українців зараз можна побачити у всьому світі. Під прапорами маленьких острівних держав наші моряки в рабських умовах борознять моря й океани, ризикуючи бути заарештованими в якій-небудь країні за недозволене перевезення нафти, зброї, наркотиків. Наші льотчики, покинувши свої сім'ї, кожен день ризикують попасти під обстріл з ракети, заробляючи гроші в зонах бойових дій африканських країн. Українські жінки доглядають старих італійців, прибирають за німецькими, іспанськими, французькими дітьми, залишивши своїх рідних дітей напризволяще на своїй рідній Україні.

Українські батраки гнуть свої спини на полях Португалії і Англії, будівлях Чехії і Словаччини, нафтових шельфах Фінляндії і Норвегії, свинофермах Польщі і Данії. Як і сто років тому, українці в пошуках заробітку вирушають в Америку, Канаду, Мексику, Австралію, Південно-Африканську Республіку і Росію. Українці перетворилися в націю людей, яких перестають поважати в цивілізованому світі.

В самій Україні перестали поважати працю педагогів, медиків, вихователів. Перестали бути престижними професії військових і міліціонерів. Руйнується українське село – там закриваються школи, дитячі садки, заклади культури. Тільки вітер свище по зруйнованих фермах, де колись відгодовувались породисті корови, телята, свині. Непосильні податки, відсутність державної підтримки селян змушує людей відмовлятися від своїх земельних паїв, здавати їх за безцінь в оренду.

Бюрократія і хабарництво наскрізь пронизали українське суспільство, увійшли в норму життя. За рахунок більшості принижених українців жирує купка багатіїв-мільйонерів.

Чи можливо щось змінити в цій країні? Чи хочу я жити в такій країні?

Ні, в такій країні я жити не хочу. Мені соромно дивитись на безліч "секонд-хендів", на тих нещасних пенсіонерів, котрі не можуть достойно дожити свого віку. Але я не хотів би виїжджати зі своєї Батьківщини. Я хотів би років через двадцять побачити Україну в числі найбагатших країн світу. Я хотів би жити у країні, де цінують працю вчених, де поважають працю вчителя. Я хотів би жити у країні, де держава піклується про кожну людину, в якій держава створює умови для розвитку і збагачення свого народу. В нас є все для цього – найродючіша на планеті земля, багаті природні ресурси, геополітичне положення, моря і ріки. А найголовніше – ми є працьовитий, творчий народ. В Україні зосереджений величезний науковий потенціал, в нас сотні вищих навчальних закладів готують кваліфіковані кадри не тільки для України, а й для багатьох держав тієї ж Африки. Чому ж так виходить, що ці кадри виявляються нікому не потрібними в своїй державі?

Я вважаю, що основною причиною, основною бідою для України була відсутність у вищому керівництві держави людей – патріотів України. Після здобуття Україною незалежності в керівництві держави залишились ті, з чиєю "допомогою" розвалився Радянський Союз. Ці люди виросли в умовах відсутності конкуренції, в умовах, коли в країні панувала одна партія. Окрім того, в часи СРСР найкращі кадри в усіх галузях виробництва, а також освіти, науки і культури зосереджувалися переважно в столиці тої держави – Москві, та ще в Петербурзі. Після розпаду СРСР вони там і залишилися, а незалежною Україною почали правити не зовсім професійні люди. А народ наш, розчарований так званою демократією, продовжував своїми голосами на виборах залишати цих людей при владі. У нас за 15 років так і не відбулося якихось кардинальних змін ні в економіці, ні в політиці, ні в духовності. Колишні і теперішні комуністи писали закони, забирали у свою власність заводи і фабрики, позбавляли свій народ нормальних, людських умов життя, перефарбовувались в різні нові політичні кольори – і залишались при владі. А у всіх негараздах звинувачували не себе – звинувачували тих людей, які, повіривши в можливість демократичних змін, пробували щось змінити.

Але змін – не відбулося. Бо не так просто відібрати владу у тих, у кого вона в руках.

Під час виборів Президента 2004 року в Україні, здавалося, наступили зміни. Зрушення дійсно відбулися – але далеко не такі, про які мріяв народ. Бо у владі чомусь знову зарябіли давно знайомі обличчя – вже під новими кольорами. Їх колись називали сірими посередностями – але вони в більшості своїй продовжують керувати країною.

Надії на те, що наступні вибори будуть більш-менш чесними, не виправдовуються. У нас ще не вибудувана політична система, у нас ще відсутня політична культура, у нас ще емоції, а не розсуд керують людьми.

Я надіюсь, що зміни будуть. Ми ж можемо змінити ситуацію в державі – і ми це довели на виборах 2004 року. Звичайно, не хотілося б, щоб ці зміни проходили шляхом революцій. Я хотів би, щоби Україна була демократичною, цивілізованою державою, в якій зміна влади відбувається чесним, прозорим, справедливим шляхом. Я не хотів би, щоб людей залякували, принижували, обманювали. Я хотів би, щоб кожен мав право вільно висловлювати свої думки. Я не хотів би, щоб людей перетворювали в "отару".

Моя мрія побачити свою Україну щасливою і багатою державою може збутися. Якщо ми оберемо таку владу, де героями нашого часу стануть не бандити, а люди праці.

Світовий досвід яскраво показав, що заможні, багаті люди живуть тільки там, де народ має право контролювати владу, і переобирати її в тому разі, коли державні службовці своє особисте "Я" починають ставити вище громадського. Найбагатші держави світу регулярно демократичним шляхом змінюють владу. Бо без змін, без руху, без конкуренції починається процес загнивання.

Ми пам'ятаємо історію своєї держави і знаємо, що навіть в часи сталінізму, коли відбувалася регулярна зміна органів влади на всіх рівнях, то наша колишня держава швидко з епохи розрухи піднялася на рівень найрозвинутіших країн світу. Але коли після Хрущова був проголошений курс на "послідовність", "поступовість", "врівноваженість", і на 20 років встановилась епоха "стабільності" з перетворенням партійної номенклатури в новий правлячий клас – ми знаємо, чим люди заплатили за цю "послідовність" і "стабільність". Розвалилась величезна і могутня держава, люди втратили все – тяжко зароблені гроші, спокій, впевненість в завтрашньому дні, зв'язки з рідними людьми, яких доля порозкидувала від Карпат і до Владивостока.

Я вірю в те, що народ не захоче більше таких потрясінь. Я вірю в те, що ми не будемо повертатися в минуле. Я вірю в те, що до влади, нарешті, прийдуть ті, хто буде думати не тільки про своє особисте збагачення. Я вірю в те, що, нарешті, до влади прийдуть патріоти своє держави, які будуть думати не про те, хто і в якому союзі нам допоможе, і не про те, що нам хтось щось дешево віддасть або подарує – а будуть думати про створення нормальних умов життя і праці для всіх громадян України в своїй державі. Я вірю в те, що діждемось ми, як писав колись Тарас Шевченко, свого "Вашингтона з новим і праведним законом". А діждемось-таки колись!