Посієш Україну – пожнеш Іран

Обіцянці націлити ракети присвячую

Світ далекий від ідеальності, а тому державам доводиться керуватися безсмертним принципом "хочеш миру – готуйся до війни". Озброюйся. Варіантів багато і доводиться вибирати. Один вид зброї викликає найбільшу спокусу – це ядерна зброя. Хіросіма і Нагасакі наочно показали, а Чорнобиль зрозуміло нагадав, що наслідки її застосування страшні, а тому, якщо держава має таку зброю, бажання напасти на неї прямує до нуля. Досить її мати і ти в безпеці.

Але тут є і велика небезпека для світу. Ядерна зброя може попасти в руки людей неадекватних, наслідки тоді можуть бути страшні. Тому і з'явився на світ Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Мета Договору – добитися, щоб усі неядерні держави відмовилися від намірів стати ядерними.

Мета хороша, але держави, які стають перед вимогою позбутися або не набувати ядерної зброї, стають і перед важким питанням – "Чи не принесемо ми себе в жертву заради спокою і комфорту інших? Чи не станемо ми після виконання Договору жертвою агресії, яка приведе до втрати суверенітету, руйнувань і жертв, а потім і зникнення нашого народу з лиця Землі? Чи є щось таке, що могло би нам замінити ядерну зброю?"

Такі питання стояли і перед Україною, коли вона приєднувалась до Договору як неядерна держава. Україна наполегливо повторювала ці питання і змусила таки почути себе – взамін за знищені нею бомби і ракети вона дістала "Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї". Його підписали дві найбільші ядерні держави – США і Росія, а також Великобританія.

Так з'явився на світ Прецедент і тепер ті держави, від яких будуть вимагати приєднання до Договору або його точного виконання, неминуче будуть дивитися в бік України в пошуках відповіді на просте питання: що краще – власна бомба чи чужі гарантії безпеки? Власна бомба таки гарантує безпеку, але може привести до великих проблем у стосунках зі світом. При чужих гарантіях таких проблем нема, але чи є безпека?

Що ж вони бачать, дивлячись на українську ситуацію? Чи те, що вони бачать, заохочує їх іти за прикладом України?

В Меморандумі гаранти взялися "утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності". А після того була Тузла, було абсолютно відверте втручання у вибори й купу інших внутрішніх справ. Після того було ігнорування вимог віддати маяки і розміщення на них своїх озброєних моряків. І ще купа всякого відвертого нахабства в безлічі місць Криму. І все це нахабство не має укороту з боку України саме тому, що чисто військова сила там дуже явно більша у Росії. Тобто виходить так, що хоч формально слів про загрозу силою вони не говорили, але всім видно, що вона є.

Ну а тепер у зв'язку з перспективою вступу в НАТО Росія вже відкритим текстом на весь світ заявила про намір націлити свої ракети на Україну. Націлити – воно саме по собі й нічого. А якщо захочеться і "стрельнути"? Що стримає? Якби були в Україні свої ракети з ядерними боєголовками – питання "що стримає" практично не існувало би. А так – що стримає?

НАТО, в яке Україна прагне вступити, якраз і могло би бути для неї пристойною гарантією безпеки. Один із теперішніх гарантів, Росія, прямо заявляє, що вона цього не хоче, а що інші гаранти, інші члени НАТО? А вони досі проявляли щодо України неймовірну, просто фантастичну вимогливість і прискіпливість, яких не проявляли до жодної з уже прийнятих до НАТО країн. Тобто в першу чергу намагалися догодити Росії і відповідно до її бажання робили так, що Україна все ще не в НАТО. І неясно чи тепер це зміниться.

От і стає питаннячко – а як ці картинки сприймаються в Ірані або Північній Кореї? Це надихає їх піти за прикладом України? Ясно, що ні.

Часто говорять, що Україна сама винна в тому, що в Меморандумі не досить чіткі й тверді формулювання, які тепер гаранти мають можливість ігнорувати. Може й сама винна, але для Іранів-Корей "сама винна" – тільки ще один доказ неефективності гарантій. Адже всім ясно, що у США або Росії більше хороших дипломатів і вони завжди зможуть у формулюваннях перехитрити й Іран чи Корею.

Для гарантів склалася така ситуація, що коли вже взявся, то не хитруй зовсім. Бо тут перехитрити можна тільки раз і тільки одного. А інші вже не повірять ні у що, бо занадто велика ціна питання.

Тому, коли вже взялися гарантувати Україні безпеку, то таки гарантуйте. Інакше ви тепер, шановне світове співтовариство, не можете протиставити Ірану й Кореї нічого, крім сили.

А сила – поганий спосіб вирішення таких питань. Тут пора згадати Ірак. Головною причиною війни з Іраком було проголошено впевненість, що Ірак уже має або виготовляє зброю масового знищення. Увага всього світу була зосереджена саме на цьому. Тим самим до Іраку прив'язали і ставлення до ідеї нерозповсюдження. Після окупації Іраку ту зброю дуже старанно шукали, але нічого не знайшли. В результаті у країн типу Ірану й Кореї неминуче укріплюється думка, що на Ірак тому й напали, що твердо знали – тому не було чим відповісти. А якби у Іраку була ядерна зброя, то не напали би в жодному разі.

Отже історія з Іраком дуже шкодить ідеї нерозповсюдження. А якщо взяти разом окупацію Іраку і яловість гарантій для України, то під цією ідеєю твориться вибухова суміш шаленої сили. Всім стає ясно, що справжній захист тільки один – власна ядерна зброя. Все просто – якщо ти її маєш, то ти у безпеці, на тебе не нападуть.

Урок Іраку вже негативний і компенсувати його дію важко. Урок України світ іще може зробити позитивним. Треба не так уже й багато – чітко і цілком явно стати на бік України в її важких стосунках із Росією. Не займатися щодо цього політикою, яка сильно нагадує "умиротворення" Гітлера перед війною.

І якщо в цьому будуть успіхи, то і з Іраном або Кореєю говорити стане легше.