Леся Українка чи Тарас Шевченко, Віктор Ющенко чи Богдан Хмельницький, борщ чи сало – це все треба любити, бо воно – українське. Чому? За що? Невже за те, що воно – українське?! Як саме потрібно любити? На ці, здається, прості запитання нам ніхто не хоче відповісти. Просто втовкмачують в голову політики, хоча в школі на політику накладено табу, вчителі, які ладні піти на все, щоб виховати з нас "справжніх патріотів". І от ми вже й самі ходимо, немов зомбі, щиро вірячи в те, що ця любов до українського – щира, що вона – від серця.
Та чи так це насправді?
Напевне, ні. Україна – повністю безідеологічна держава. Чому? Як так? Та тому, що ми самі ділимо країну на схід і захід. Самі заперечуємо спільні риси і вишукуємо щось відмінне. Ми самі знищуємо ідеологію, яка мала б поєднати дві частини однієї країни. Чи можна звинувачувати владу у розпалюванні національної ворожнечі, якщо ми самі говоримо про Україну, як про "Схід + Захід"?!
Я чудово розумію, що доля моя міцно пов'язана з цією країною. Але дедалі частіше замислююсь над тим, чому наше минуле – одні поразки? Були розквіти Русі, слава гетьманщини, Універсали УЦР, але в результаті – жодних перемог. Чому це так? Та тому, дорогі друзі, що ми самі творимо своє майбутнє, самі дозволяємо заважати собі в реалізації поставлених цілей. Можливо, час перестати перекладати один на одного відповідальність за те, що коїться в країні? Чи не час усім разом взятися за вирішення проблем, що нас турбують?!
Чому ми не можемо розірвати замкнутий круг поразок українців і здобувати одну за одною лише перемоги?
Давайте зробимо так, щоб наші нащадки могли з гордістю сказати: "Ми – українці, бо наші батьки були українцями. Українцями будуть і наші діти". Адже це – ті слова, яких ми тепер цураємось. А жаль...
Я живу тут і зараз, історія України мене не гріє, а радше нервує. Нервує те, що ми й досі не можемо визнати голодомор геноцидом. Нервує те, що ОУН-УПА ми досі вважаємо ворожими утвореннями. Нервує ще багато речей...
Оскільки я – ревний прихильник Євросоюзу, то сповідую європейський різновид патріотизму. А до українського взірця я, як то кажуть, "далекий", бо він у нас – своєрідний, ірраціональний. Багато наших патріотів "люблять" Україну. Можливо, це добре. Але ця любов – любов бездіяльна, любов за те, що все у нас можна купити: від диплому про вищу освіту до хорошої посади.
Проте більшість сучасних патріотів сказала б: "Я люблю Україну за те, що вона – Україна". Це – не мотивована любов, не вдячність, не переймання спільним майбутнім, це – звичайна риса людини. От проти цього я й виступаю.
Вишиванка і шаровари на пузі – зовнішні, частіше всього фальшиві ознаки патріотизму. Та якщо одягнути українське вбрання і бігати по вулицях, викрикуючи "Я – патріот", це не допоможе ні нам, ні Україні. Бо ми, в першу чергу, повинні дбати про те, як підняти економіку і стабілізувати політичну ситуацію.
Такий "патріотизм" міцно ввірвався в наше життя: від "стабільності" Кучми і "тому, що патріот" Януковича і до сьогодення. Кожен, кому не лінь, відкрито спекулює національними інтересами, розпалює ворожнечу між Заходом і Сходом.
А народ спокійно спостерігає за цим всім, не цікавлячись уже навіть новинами політики в рідній державі.
Коли ж ми нарешті зрозуміємо, що не народ для України, а Україна для народу?! Що нам, а не комусь іншому, потрібен добробут і лад в державі!
Ми в Україні не маємо справжньої незалежності. При таких обставинах, коли між політичними партіями в Україні немає згоди, коли коаліція створюється декілька тижнів, могутньої держави не збудуєш. Ми маємо проти кого об'єднувати свої сили. Об'єднувати для боротьби. Боротьби за Україну. Боротьби, яка починається вже в школі...
Коли дитина "йде у світ", закінчивши школу, вона мала б знати хоча б про зовнішньополітичний курс держави. Звісно, школа не є місцем виховання ідеологічних бійців. Та саме тут починається формування людини, гартування її характеру. Повноцінне патріотичне та громадське виховання неможливе без політичного. Адже навіть учнівська молодь має право мати свої переконання, зокрема політичні. В школі повинні готувати дітей до обов'язкової зустрічі з політикою, дати уявлення про політику нашої держави та її ідеологію.
Пріоритетним напрямком цього процесу має бути розвиток національної самосвідомості. Адже для того, щоб вміти осмислювати історію, бути готовим свідомо служити інтересам України, ми повинні знати хоча б те, чим керується Україна при виборі зовнішньополітичного курсу.
Тому важливо не деполітизувати школу, а,навпаки, потрібно ввести в програму загальноосвітніх шкіл інтегрований курс "Основи політології", який мав би на меті забезпечити знання учнями основних політичних процесів, що відбуваються в державі.
Ще одне проблемне питання – наша мова. Українська мова посідає третє місце за милозвучністю. Та їй можна присвоїти й інший титул: наймодніша мова світу. Чому наймодніша?
Та тому, що у нашій рідній мові, як у моді, – кожен сезон – свої новинки. Нові слова, новий, "свіжий" правопис. Наша мова збагачується новими "цікавинками" на кшталт гвинтокрилів чи філіжанок. А, може, слід взагалі перетворити нашу мову на мову анекдотів?!
Перше, що спадає на думку, – це те, що до того, як Котляревський написав свою "Енеїду", вважалося, що українська мова придатна лише для написання гумористичних п'єс. А, може, ми до цього і йдемо?!
А чи вся "еліта" України вміє розмовляти на українській мові? Відповідь на це питання стає зрозумілою після "проффесора" Віктора Януковича. Та це – лише дрібниці у порівнянні з "перлами", які часто звучать з уст "патріотів" Верховної Ради.
Проте я не хочу сказати, що українська мова – відстій. Навпаки, я її люблю. Та заклики "бути патріотом", любити все українське без розбору наскрізь просякнуті жахливим пафосом. Це – не любов. Це – один з проявів "великодержавного патріотизму".
Можна дуже довго кричати про безмежну любов до України, не знаючи її мови, історії, нічого не тямлячи в її політиці. Адже пафосна любов – це дуже зручно.
Любити треба щиро, усім серцем. Але без пафосу. Про любов не кричать, її треба доводити справами. Бо якщо сидіти, склавши руки, викрикуючи перед виборами вишукані гасла про патріотизм чи різноманітні "шляхи" і "прориви", то країна наша так і залишиться економічно та політично дестабілізованою територією, що складається з двох майже самостійних регіонів: Заходу та Сходу. Але допустити цього ми не можемо...
ANONIM 
