Хто зупинить процес протиборства?

"Перший наш ворог – це не підступні окупанти, а наша політична культура, що базується на схильності до протиборства заради протиборства..."

Політолог Петро Олещук в своїй статті для "Української правди" під назвою "Найцікавіша країна на світі" дуже вдало висловився про суть головної української проблеми: "Перший наш ворог – це не підступні окупанти, а наша політична культура, що базується на схильності до протиборства заради протиборства..., на небажанні підкорюватися елементарним суспільним нормам, на відсутності традицій компромісів та консенсусних рішень".

Петро Олещук навіть знайшов в Україні новий вид вічного українського двигуна: "Якби в Україні вдалося винайти генератор, що спроможний із енергії руйнування, протиборства та беззмістовної злоби виробляти електроенергію, то енергетична проблема світу, швидше за все, була б вирішена назавжди".

Протистояння гілок влад, протистояння гетьманів – дуже страшна, і, мабуть, на жаль, суто українська хвороба. Нам Богом подарована найбільш родюча у світі земля, нашому науковому, промисловому, геологічному, геополітичному потенціалам заздрять майже всі країни світу. Пам'ятаю, як ще в часи Кучми до нас приїжджав президент Узбекистану, і говорив про те, що якби в його країні були такі наукові центри, як в Україні, то Узбекистан давно став би однією з найпотужніших країн світу. Але...

Особисто мене найбільше хвилює не протистояння гетьманів – грець з ними, врешті решт або прийдуть до якогось компромісу, або програє слабший та й по тому.

Але головна на сьогодні українська біда, як на мене, полягає в тому, що в протистояння втягнутий весь український народ. Протистояння територій. Комусь, можливо, хочеться закрити на то очі, і сказати, що то я просто щось таке собі з нудьги видумав. На жаль, це не так...

Я бачив агресію

Я не можу зараз не згадувати ті два роки – 2003 і 2004 – коли протистояння в Україні дійшло свого апофеозу. Воно, те протистояння, було, звичайно, й раніше, але не було організованим. Просто так, між собою, люди на Сході називали людей Заходу бандерами. Ця назва в підсвідомості кожного східняка тягла за собою образ жостокого бандита, що криниці завалював трупами людей, що стинав голови беззахисним вчителькам, котрі після війни їхали на Захід ліквідовувати там суцільну безграмотність. Я зараз нічого не перегинаю – навіть сьогодні варто почитати донецькі газети "Город" (редакція розміщується в приміщенні Донецького міськвиконкому), "Донецький кряж" (власник – соціаліст, "народний" директор Володимир Бойко), щоб побачити, що ці страшилки пишуться і до сьогодні...

Я пам'ятаю розмову десь в 90-х роках з досить тверезомислячою людиною, керівником підприємства, який розказував, як він в будинку відпочинку в Криму познайомився з одним волинянином, і як той запрошував його на весілля доньки десь в село під Луцьком. А мій співбесідник їхати... побоявся. Там же – бандери, каже...

Коли команда кандидата в Президенти Віктора Ющенка вирішила свою переможну ходу почати 31 жовтня 2003 року не з Києва, а з батьківщини свого головного опонента – Донецька, для "донецьких" це стало подібним до кидання рукавички з викликом...

Треба було бачити те перше відкрите протистояння Сходу і Заходу – і як озлоблено в натовпі рвали і палили помаранчеву агітлітературу, і як ніхто не хотів слухати опонентів, і як валили на землю народних депутатів і вливали їм горілку в горло... Треба було чути, як на нараді в фойє готелю "Шахтар" розгублено радилися Червоненко і Балога, Павленко і Заєць, Жовтяк і Порошенко та інші помаранчеві лідери, коли звучали пропозиції повертати літак з Ющенко в Київ, бо є загроза його життю... Коли Безсмертний з Києва повертав автобуси з напівдороги до Донецька... Коли в кущах біля донецького аеропорту ховалися автобуси з Рівного... Тільки чудо, і кордони працівників СБУ та МВД стримали тоді масове побоїще...

А потім був перший і другий тур 2004 року. Були масові побиття людей... Били місцевих активістів, палили і різали їм автомобілі, поливали їх фарбою, різали черева, ноги, руки, розбивали голови... Били журналістів, нищили недешеву фото- і відеоапаратуру, відбирали мобільники...

Хтось знову скаже, що це якась маячня. Я можу назвати прізвища керівників місцевих організацій "Солідарності", ПРП, УРП "Собор", УНП, які тоді були потраждалими, прізвища журналістів з Укрінформу, донецьких газет "Салон", "Остров" – але що вони кому скажуть, ці прізвища?... А сотні рядових активістів і просто прихильників демократичних змін, які тоді фзично постраждали?

Тоді на телеекранах показували якось сюжет про те, як в Алчевську держаком помаранчевого прапору били в скло автомобіля – а я мені довелось бачити точно такий сюжет на власні очі. Коли били скло в машині тодішнього місцевого лідера "Батьківщини". І коли десь біля двохсот автівок перекрили шлях в Донецьк так званому "поїзду дружби" з Києва. І коли гнали їх, киян, по об'їздній дорозі, розбиваючи ті машини...

Народний депутат трьох скликань, колишній губернатор Київщини Євген Жовтяк тоді десь два тижні провів в Донецьку, і особисто бачив, як голосували люди в третьому турі. Він після того не раз говорив, що результати голосування відповідали настроям населення...

Нагадаю, що і в 2006-му, і в 2007-му роках результат, наприклад, "Нашої України" в Донецькій області – 1 (один) відсоток голосів.

То що це, як не протистояння?

Хто мені скаже, що тут, в Донецькій області, щось уже змінилося?

І хто на державному рівні до сьогодні хоч пальцем поворушив, щоб змінити цю, таку страшну для майбутнього України, ситуацію?

Я бачу агресію

Ніхто і нічого не зробив... Більш того, з кожним днем я чую все більш голоснішу і згуртованішу, наростаючу агресію прихильників негайної націоналізації України. Агресію до тих, хто пробує щось сказати на захист, наприклад, російськомовного населення України. Ця агресія – вона, звичайно, не випадкова, вона інспірується, вона нав'язується відповідними рішеннями Уряду і гострими заявами Глави Уряду щодо, наприклад, знищення бізнесу її сьогоднішніх політичних опонентів. Такі заяви з радістю сприймаються прихильниками...

Але з радістю сприймають подібні заяви всі громадяни України?

Я маю можливість часто бачити, наприклад, десятки тисяч вболівальників футбольного клубу "Шахтар" – попробуйте стати на їх шляху і щось сказати проти...

Я маю можливість спілкуватися з багатьма людьми, і бачу, наскільки улюбленою персоною для більшості донеччан є, наприклад, Ринат Ахметов. Прийдіть сюди, і скажіть тим людям щось проти...

Я зараз не є прихильником жодної з політичних сил, які знаходяться при владі в Україні. Я просто констатую факти. А вони є такими, як є – а не такими, як, можливо, комусь хочеться їх бачити...

Закінчу словами знову ж таки Петра Олещука: "Якщо вітчизняні діячі бажають і надалі керувати в Україні, вони мають прийти до відпрацювання "правил гри" у політичному просторі, згідно до яких і мають прийматися рішення, відбуватися перехід влади від однієї коаліції до іншої, розгортатися діалог у просторі політики.

Без цього – остаточний занепад, розпад та руйнація, як це вже неодноразово відбувалося у вітчизняній історії"...

Анатолій Герасимчук.