Яку історію пишуть нам

На місці останньої Запорізької Січі треба поставити величний монумент солдатам Катерини ІІ, а по Дніпру у кожну річницю розгрому Січі урочисто пускати плоти з розп"ятими українськими священиками.

Кожен народ сам пише свою історію. Здається, цього заперечувати ніхто не буде. Навіть якщо цей народ віками не мав своєї державності, якщо був у складі тої чи іншої імперії і вижив, – він має право сам трактувати свою історію, всі факти із свого життя. Ніхто не має права "підрізувати" його глибинні історичні корені, розпочинаючи його "біографію" з вигідної комусь дати. А також "примазуватись" до нього, додаючи собі зайві кілька століть.

Нещодавно лунали пропозиції, щоб підручники з історії України писалися вкупі з науковцями сусідньої держави. Слава Богу, що ця ідея не стала реальністю. Але вона живе, ходить як "прізрак коммунізма" навколо нас. Ймовірні "вдохновітелі" цієї ідеї час від часу з найвищих трибун північного сусіди повчають як трактувати цю чи іншу подію в нашій історії, часто використовуючи пропахлі нафталіном фрази, запозичені чи то від часів валуєвщини чи "краткого курса". Дивуватися тут нема чого: ці ідеї співзвучні з ностальгічними устремліннями обрізаної часом та історією імперії, у якій швидкими темпами відроджується націонал – шовінізм. Підспівують цим силам і наші доморощені "філософи", "політологи" й просто платні "дячки".

Отже, якою хотіла б бачити нашу історію ця братія?

Один із потенціальних "спільних" авторів нашої історії відверто пропонує замість пам"ятника Мазепі поставити пам"ятник Кочубею. Це було б так приємно декому з сусідів: зрадника в угоду колишній метрополії величають! "В практическом плане, Россия могла бы содействовать восстановлению памятника Кочубею и Искре в районе станции метро "Арсенальная" в Киеве", - пише один з них.

Йдучи за логікою таких "істориків" можна уявити, як виглядала б наша історія, кому ми мали б споруджувати пам"ятники.

У столиці повинен би стояти монумент банді Муравйова за те, що завоювали Київ, що рубали, стріляли кожного, хто розмовляв українською, чи носив вишиванку. День захоплення Києва цією більшовицькою бандою оголосити всенародним святом чергового "воссоєдінєнія" і святкувати весело й щорічно.

І під Крутами не молодим героям монумент вознести, а тим, хто їх вбивав у бою чи розстрілював полоненими.

На місці останньої Запорізької Січі треба б було поставити величний монумент солдатам Катерини ІІ, а по Дніпру у кожну річницю розгрому Січі урочисто пускати плоти з розп"ятими українськими священиками, як це було у ті часи. Щоб народ святкував та радів.

Також треба, щоб народ радів "другому возз"єднанню" після російсько- української війни 1658-1659 років. На місці переходу російсько-українського кордну багатотисячної московської армії під началом Трубецького також поставити величний монумент- йшли ж бо "визволителі" визволяти Україну від українців.

А на полі під Конотопом, де, за словами російського історика С Соловйова: "Цвіт московської кінноти загинув за один день, і ніколи вже після того московський цар не матиме змоги вивести в поле такого блискучого війська. У жалобній одежі вийшов цар Алєксєй до народу й жах напав на Москву. Удар був тим важчий, що був несподіваний! Трубецькой, на якого покладали найбільше надій, занапастив таке величезне військо! Царська столиця Москва тепер затремтіла за власну безпеку -- з наказу царя люди всіх станів поспішили на земляні роботи для зміцнення Москви, ішла чутка, що цар виїздить за Волґу, за Ярославль", поставити не монумент на честь перемоги (його, на жаль, ще нема), а на честь гіркої поразки московської армії.

А гетьмана І. Виговського, який переміг у цій битві, і посмів сказати: "...прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб нашу свободу, здобуту за Божою допомогою й освячену проливом крові, могти зберегти. Але цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав ставити фортецю в Києві, щоб тримати народ у ярмі, царські воєводи підтримували заколоти, нищили край. Та зрада підступної Москви явна в усьому, вона готує нам ярмо насамперед домашньою, громадянською війною, тобто нашою власною зброєю. Усе те ми виявили..., а тепер змушені підняти законну оборону, та вдатися до сусідів із проханням про допомогу для своєї свободи. Не в нас лежить причина війни, що розгорілася...", " прєдать анафємє".

У кожному селі на Західній Україні встановити пам"ятники енкаведистам, які "визволяли" матерів від синів, дітей від батьків.

Можна передбачити ще безліч "правильного" тлумачення нашої історії "спільними " авторами.

Так, багато у нас спільного в історії з сусідами як з півночі, сходу, півдня чи заходу. На багато подій у різних кінцях світу ми дивимось по-своєму, але не нав"язуємо нікому свого бачення, не вчимо, як їх трактувати. А нас регулярно повчають. Бо щиро (чи за гроші?) вважають, що "Проект Украина в нынешнем виде – не только анти-русский. Он и в равной мере анти-украинский и анти бог знает какой". Розумієте, маємо антиукраїнську Україну. Але якби її історія трактувалася так, як вони хочуть, – все було б харашо! Приблизно так: " В ответ на попытку насильственного "изменения сознания" целого народа под видом "новой украинской идентичности" следует провозгласить установку на "выдавливание из себя по капле галичанина и воспитание малоросса-украинца". Воспитание малоросса и формирование малороссийской идентичности – это возвращение к подлинной, органичной для украинцев идентичности с развитым общерусским компонентом". Ми повинні стати малоросами!