Як нам реформувати ПР, або чи потрібна нам опозиція?

Перш за все, щоб уникнути зайвих запитань, скажу що автор, я тобто, ні в якій мірі не являється прихильником Партії Регіонів і не бачить абсолютно нічого поганого навіть і в можливій повній її загибелі – і якщо одного дня ця партія й справді взагалі перестане існувати, як воно швидше за все й станеться, то особливо жаліти за цим я і не буду.

Питання ж полягає в іншому – в тому, що революційні події осені 2004-го з усією яскравістю висвітлили для нас – тих, хто вже давно усвідомив себе українцем, або тих, хто й взагалі нездатний мислити себе поза тим, – іншу проблему – в тому, що існує якась частина населення України, яку ми дуже часто просто зовсім не розуміємо, і яка за ці роки так фактично і не знайшла свого гідного представництва серед політичних еліт нашої держави, навіть незважаючи на те, що майже вся правляча українська верхівка за усі ці роки була родом саме звідти.

Що, вочевидь, може свідчити лише про одне – відсутність в цієї верхівки як і плану побудови суспільства, так і розуміння справжніх прагнень навіть тих, серед кого вони живуть чи жили, не кажучи вже навіть про якісь більш глобальні стратегічні завдання. Привчені бути хорошими управлінцями, вони фактично так ними й залишилися – всього лиш виконавцями, здатними бездоганно виконувати чужі накази, але абсолютно нездатними приймати самостійні рішення, що в умовах вже здобутої незалежності України принесло з собою просто катастрофічні наслідки для її громадян, які ми сповна переживаємо ще й досі...



1. Незалежна Україна.

Ці невдачі перших років незалежності звичайно могли би бути значно меншими, якби роль тих колишніх ідеологів і провідників комунізму, які раніше забезпечували хоч якийсь поступальний рух уперед, взяв би на себе хтось інший – наприклад національно-демократична еліта перших років незалежності. Але остання точно так же виявилася абсолютно неготовою до тих завдань, яких від неї вимагало життя, як і колишня пострадянська владна верхівка, тому що також залишилась в полоні своїх колишніх, хай там навіть і антикомуністичних, стереотипів мислення – будучи спроможною боротися лише "проти", але не "за".

За таких умов в Україні на початках незалежності склалася просто парадоксальна ситуація, за якої основними ідеологами національного розвитку стали саме ті комуністи, які ще не так давно були в перших рядах боротьби навіть з найменшими проявами націоналізму. Цілком очевидно, що пропагуючи тепер замість комунізму національні цінності – вони робили це все тими же недолугими методами, якими колись викладали ідеологію і історію комунізму, а тому в кінцевому результаті створили лише смішну пародію на завчені ними раніше ідеологічні розробки компартії.

Такий монстр комуно-націоналізму став викликати тепер відразу навіть до самого поняття "національне" чи "українське", а проте навіть такий розвиток подій ще був би цілком природнім і закономірним явищем, якби за цей час з'явилося нове покоління українсько-налаштованих лідерів, здатних тепер і до одного – самостійності мислення, і до другого – його українськості. На жаль такого так і сталося – і події Майдану, засвідчивши парадоксальну здатність народу до самоорганізації, разом з тим ще більше підкреслили все таку ж, як і раніше, відсутність як і ідеологічних установок, так і планів розвитку і побудови держави в його еліти.

І навіть більше того – тепер, вже майже після 17-ти років незалежності, і 4-х років post-помаранчевих подій, з усією очевидністю доведеться визнати ще декілька, просто крамольних для "справжнього" українця, речей:

1. Перше – політика українізації в її теперішньому вигляді так і не принесла нічого більш чи менш позитивного ні для жителів тих південно-східних регіонів, на які здається вона в першу чергу і була спрямована, ні для решти України – крім того хіба що, що розмовляти українською по всій Україні стало тепер вже не настільки соромно, як це дуже часто бувало раніше.

2. Друге – гірше. Ті, хто вважають себе "якнайправильнішими" українцями, на практиці дуже часто виявляються абсолютно непридатними до здійснення тих державотворчих завдань, які перед ними ставить життя – як і через відсутність достатнього життєвого і політичного досвіду, так і в силу свого національного характеру. І якщо раніше прикладом цього дуже часто служили перші роки незалежності, за яких українська національна еліта так і не змогла породити жодного справді гідного лідера, який би відповідав відведеній йому історичній ролі, точно так само, як в свій час це сталося і в період першої української незалежності 1918-го року, то тепер ілюстрацією цього стали служити вже нові, post-помаранчеві події, внаслідок яких ми здається втратили навіть тих лідерів, які з'явилися після Майдану.

3. Господарське освоєння більшої частини південно-східних територій нашої держави відбувалося вже в зовсім недавні, з історичної точки зору, часи – всього-лише 200-300 років тому, і до того ж – при такій ненависній багатьом "свідомим" українцям російській владі, навіть якщо комусь з них так і не хочеться визнавати тепер цього факту. А це вже, з одного боку, каже про відносну молодість цих територій порівняно з іншою частиною нашої держави, а з іншого – про можливо й справді їхній дещо відмінніший від решти України етнічний склад. А якщо ще врахувати й пізніші кроки в цьому ж напрямку, які приймала радянська влада, і які все так же були спрямовані на змішування націй, але аж ніяк не на побудову єдиного і монолітного, і саме українського, суспільства, то ситуація вже не виглядає аж настільки простою і легко вирішуваною, як це могло би здатися на перший погляд поборникам одного тільки українства.

4. Промисловий характер більшості з цих регіонів, особливо Донецької і Луганської областей, дуже часто і справді ставить перед ними і не порівнювані по складності з іншими проблеми – наприклад елементарної невлаштованості побутових потреб, відсутності інших робочих місць, крім як на колишніх гігантах радянської індустрії, просто катастрофічних проблем екології аж навіть до самої елементарної нестачі питної води. А тому навіть якщо поки що усі ці регіони і не заявляють якимсь особливим чином про такі свої потреби, то рано чи пізно це все-одно може статися – можливо навіть таким просто катастрофічним способом, якими вже були події в Алчевську.

Все це, разом узяте, в будь-якому разі неминуче приводить нас до усвідомлення того факту, що ставлення і суспільства, і держави до жителів цих регіонів й справді дуже часто повинно бути відмінним від ставлення до решти України, з одного боку будучи спрямованим саме на вирішення проблем екології, житла і роботи, а з другого, в ідеологічному плані – бути таким, щоб запропонувати щось інше, більш глобальне в стратегічному плані, аніж політика однієї тільки бездумної українізації.

А тому, якщо ми тільки дійсно хочемо збудувати сильну і стабільну державу, безперечним для нас неодмінно повинен стати той факт, що інтереси жителів цих регіонів саме в такому вигляді, як про це вже сказано вище, обов'язково повинні бути представлені тим чи іншим чином – і якщо сучасна Партія Регіонів виявиться неспроможною справитися з цим завданням, то значить її місце неодмінно повинна зайняти якась інша політична сила, здатна врахувати усі її помилки і прорахунки, і здатна впливати на реальну українську політику навіть незалежно від того буде вона при владі, чи в опозиції. До того ж цілком очевидним є й те, що завдання, які стоять перед нею, на першому етапі насправді є достатньо чіткими і зрозумілими.

І навіть якщо ця політична сила на початках і не буде мати якоїсь яскраво вираженої і зрозумілої ідеології, то спершу це не буде ще аж настільки важливим – тому що вирішуючи такі нагальні проблеми людей, вона вже таким чином буде створювати й певну ідеологію розвитку своєї держави, йдучи до неї не "зверху" – від теоретичних ідеологічних побудов, а знизу – від того практичного результату, який вони приносять. А тому насправді, попри всю видиму складність такого завдання, проблема політичного життя цього регіону не видається аж настільки нездоланною, як про це дуже часто кажуть, і полягає найперше в підміні одного – практичного вирішення реальних проблем, іншим – колишніми чи новими комуністичними і посткомуністичними міфами.



2. Спадщина минулого

Звичайно до певної міри таке небажання розлучатися зі своїм комуністичним минулим для цієї частини України є цілком зрозумілим, бо стало наслідком тієї особливості людського мислення, внаслідок якої вона завжди запам'ятовує щось одне тільки в поєднанні з чимось іншим. І тому якщо теперішні проблеми даного регіону в значній мірі стали наслідком колишньої політики індустріалізації, здійснюваною радянською владою, то таке бажання подумки повернутися в ті часи саме задля того, щоб знайти і виправити усі допущені тоді помилки і прорахунки, є цілком закономірним.

Проблема ж тут полягає в іншому – в тому, що насправді, навіть незважаючи на її офіційно задекларовану назву, можна будувати два зовсім різних типи держави. Один – демократичного спрямування, коли народ сам вирішує свої основні проблеми, і сам приймає найважливіші для нього рішення, і другий – коли він повністю віддає право на це якійсь іншій силі – чи то одному правителю, чи то їхній групі – аристократичній еліті, які беручи на себе такі обов'язки по забезпеченню усіх потреб своїх підданих, одночасно отримують і право розпоряджатися усім – навіть їхнім майном і життям.

Така система державної влади поєднуючи в собі релігійно-патерналістські риси, вже не вимагає від своїх громадян ніякої власної волі та необхідності прийняття власних рішень, а тому дуже часто навіть незважаючи на усі ті обмеження, які вона приносить, стає привабливою для них саме цим – відчуттям звільнення від свободи і пов'язаної з нею відповідальності за власне життя, втечею від проблем і неприємностей, можливістю звільнення від страху прийняти неправильне рішення.

І тому іноді навіть маючи можливість самостійно створювати своє життя таким, як вона сама того хоче, людина може навіть свідомо відмовитися від цього тільки тому, що так до кінця і не буде впевненою, які саме цінності при цьому повинна переслідувати. Тому насправді навіть при самій демократичній системі державної влади, навіть володіючи усією її повнотою, народ все так же шукатиме або можливості повністю віддати себе в управління комусь іншому, що дуже часто ми й спостерігаємо в Україні, особливо саме в цій південно-східній її частині, яка й голосує за Партію Регіонів, або можливості створити якусь таку систему цінностей і критеріїв оцінки ситуації, яка би дозволяла йому робити вибір дотримуючись саме цих принципів і не аналізуючи і осмислюючи будь-яку, навіть найменшу, ситуацію кожного разу заново, боячись при цьому зробити якусь незначну на перший погляд, але можливо непоправну помилку.

І тоді, щоб уникнути цієї небезпеки, пов'язаною з надмірною свободою вибору, людина і починає шукати для себе такі цінності, які би тим чи іншим чином були пов'язаними з досвідом і поведінкою інших людей, або які були би наслідком попереднього досвіду того суспільства, в якому вона живе. А якщо ще врахувати й те, що ніколи жодна людина не зможе створити нічого нового, якщо не буде користуватися при цьому своїми попередніми знаннями і досвідом, то тим більше і весь народ не зможе створити для себе таку систему моральних принципів і правил поведінки, якщо не зможе сприйняти і зрозуміти весь свій попередній історичний досвід.

Конкретно ж для України це означає тільки одне – безглуздо вибудовувати будь-яку ідеологію чи стратегію розвитку для її південно-східної частини, якщо остання не буде враховувати життєвого досвіду тих людей, які в свій час на заклик радянської комуністичної влади приїхали на освоєння цього регіону, що й пояснює в значній мірі підтримку ними політики Партії Регіонів і несприйняття тих ідеологій, які повністю викреслюють колишній радянський досвід. Тому якщо в практичному плані, як програма досягнення, політика для цього регіону повинна бути спрямованою на вирішення повсякденних проблем людини, то в ідеологічному – в першу чергу на переосмислення колишнього комуністичного досвіду, на те, щоб використати краще, що в ньому було, а не на його перетворення в нові ідеологічні маніпулятивні концепції, чи, тим більше, на його повне відчуження.

А проте в практичному плані, враховуючи сучасний стан політичного життя в Україні, насправді таке просте, здавалось би, завдання цілком може виявитися й зовсім не таким легким – тому що якщо в цій ролі роз'яснювача колишнього комуністичного досвіду, хай і з трудом, але ще можна представити собі якогось з теперішніх опонентів Партії Регіонів, то для неї самої таке завдання виявляється вже практично нездоланним – бо вимагатиме від неї того, щоб своїми же руками знищувати ті ілюзії в своїх виборців, які раніше так добре допомагали їй маніпулювати ними в своїх інтересах, замінюючи вирішення обов'язкових і важливих для них проблем новими, а дуже часто і старими, і ні до чого не зобов'язуючими її, лозунгами.

До того ж такий стратегічний план розвитку цього регіону для самої партії обов'язково вимагатиме наявності у неї справжньої команди професіоналів, про що вже колись вона так гучно заявляла, і чого на практиці в неї теж абсолютно не виявилося, тим більше як і не виявилося такої системи оновлення кадрів, яка могла би породити їх хоча би у віддаленому майбутньому. А тому на сьогодні можливі варіанти розвитку ПР виглядають лише або як повне чи часткове збереження нею свого колишнього потенціалу за рахунок знаходження нових методів маніпуляції громадською думкою, або як поступова, але невідворотна, втрата нею свого електорального поля і наступного захоплення його БЮТом, і, набагато менше, оскільки слабо віриться в їхню здатність переосмислення, а не відкидання, колишнього комуністичного досвіду, національно спрямованими силами.

Такий розвиток подій швидше за все в кінцевому результаті призведе лише до значної втрати популярності партії, та, відповідно, і до того, що тепер вже зовсім ніхто не буде представляти інтереси жителів цього регіону, навіть в такому недолугому вигляді, як це робила вона. Тобто – фактично призведе до зростання аполітичності і байдужості в населення цієї частини країни. А тому навіть якщо б така неминуча втрата Партією Регіонів підтримки з боку її виборців, якщо тільки вона не придумає терміново якихось нових методів для їхнього обману, не містила би в собі для нас зовсім нічого особливо поганого, то сам факт такого розчарування значної частини жителів України в самій можливості відстоювання своїх інтересів і в задоволенні своїх потреб вже може нести достатньо значні приховані загрози.

І справа перш за все тут полягає в тому, що будь-яка система управління, в тім числі і партійна чи державна, для свого повноцінного функціонування і розвитку конче повинна мати кілька обов'язкових елементів, до яких серед іншого відносять і можливість коригування її діяльності в ту чи іншу, позитивну чи негативну, сторону – зворотній зв'язок, інакше вона може повністю втратити здатність до розвитку і самооновлення.

А для системи державної влади в країні таким зворотнім зв'язком завжди виступають саме прагнення її власного народу – і нехтуючи ними, особливо в такій значній кількості, ми ризикуємо або постати перед проблемою поступового накопичення його невдоволення – що в минулому вже не раз приводило до стихійних повстань, революцій і бунтів, або – перед проблемою поступового наростання депресії і втрати ним взагалі будь-якого інтересу до життя, тобто по-суті – перед проблемою поступового вимирання, що може поширитися (якщо й не поширилося ще) не тільки на цю частину України.

А тому, опинившись зараз в ситуації фактичного розчарування значної частини виборців (не менш як третини) в самій можливості відстоювання своїх інтересів, і втративши таким чином певну суспільну опозицію, ми вже постали перед загрозою нової стагнації в розвитку політичного життя України. Правда, з одним тільки зауваженням – у тому випадку, коли життя людини й справді є повністю залежним від життя її держави, коли вона не здатна самостійно вирішувати свої основні життєві завдання. Тому таке важливе завдання побудови держави і звільнення її від спадщини минулого цілком закономірно виявляється пов'язаним з можливостями і свободами кожного окремо взятого її громадянина...



3. Людина, життя і держава.

А тому, аналізуючи сучасний розвиток політичної системи в Україні, ми неодмінно підходимо і до наступного пункту – необхідності зрозуміти що саме і як може зробити людина в тому житті без допомоги держави, тим більше що на початках ми говорили саме про це – таку ідеологію розвитку для цього Південно-Східного регіону, яка би в першу чергу надавала людині можливість самостійно вирішувати свої основні прагнення, не задумуючись на разі ні над якими більш глобальними завданнями. А проте – насправді виявляється, що й це не так просто, бо навіть у повсякденному житті, щоб добитися хоч чогось для себе, ми завжди повинні володіти двома речами:

а) знати що саме ми хочемо;

б) знати як саме його можна досягнути.

Тобто вже навіть на цьому найпершому етапі нам одночасно необхідна як і ціль, так і методи її досягнення. І якщо таке настільки необхідно для вирішення якихось наших повсякденних завдань – то тим більше важливим воно стає і в такій значущій справі, якою є справа побудови держави. А так як будь-яка система державного управління – це лише механізм, завдяки якому ми хочемо чогось досягнути, то для дійсно повноцінного життя нам необхідне ще й перше – сама ціль, розуміння того, до чого саме ми прагнемо.

Проте насправді таке завдання є значно складнішим – бо коли ми від прагнень і бажань однієї людини переходимо до завдання управління всієї державою, то цілком природно стикаємося ще й з деякими додатковими проблемами. Перш за все – через те, що народ – маса в основі своїй далеко не однорідна, кожен зі своїми думками і прагненнями, які дуже часто просто неможливо буває вдовільнити одночасно і в однаковій мірі для всіх.

А тому таке завдання вирішення проблем одного регіону цілком закономірно тут же переходить в завдання створення такої національної мети, яка буде прийнятною вже для всіх, яка буде включати в себе не тільки його власний життєвий досвід, але й досвід інших регіонів України. І навіть якщо на перший погляд, особливо враховуючи досвід останніх років незалежності, та, особливо, постпомаранчевих подій, таке завдання й справді нам може видатися практично нездійсненним, то зовсім по-іншому воно виглядає, якщо неупередженим поглядом оцінити усю історію України за останніх кілька сторіч...

Незалежна і демократична аж до абсурду, вона ніколи не мала своєї державності саме через це – бо надмірний розвиток демократії завжди несе в собі саме таку приховану загрозу хаосу і нестабільності. А тому найкращі періоди розвитку України були пов'язані саме з поєднанням сильної централізованої влади (переважно чужої) та національно-демократичних устремлінь (власних), символом яких ставали саме українські національні традиції з їхньою навіть дещо надмірною, іноді навіть на межі хаосу і вседозволеності, демократичністю і свободою (більш детально див. "Республіка Україна"*).

Ця тенденція в найповнішій мірі відобразилася саме в історії розвитку Української РСР з її періодами найкращого розвитку на межі 1926-1931 років, в часи хрущовської відлиги, та на початках правління Генсека КПСС Леоніда Брежнєва. Тоді, при наявній сильній централізованій владі, яка всіляко присікала найменші прояви самодіяльності і отаманщини, і разом з тим – при відносній свободі на місцях, українська нація навіть в межах тоталітарної системи СРСР отримала достатньо значний імпульс для свого подальшого розвитку – виступаючи саме тим джерелом його оновлення, яке й допомагало йому такий значний час підтримувати свою силу і стабільність.

Крім того, саме таке поєднання значною мірою пояснює і практично майже повну одностайність голосування громадян України за її незалежність на грудневому референдумі 1991 року – бо тоді ще частково зберігалося одне (колишня сильна система влади), і вже починало відроджуватися друге (українські національні ідеї), що початково і дійсно давало саме такі позитивні можливості для подальшого розвитку країни, на які ми тоді так сильно сподівалися...



4. Практична ідеологія розвитку держави Україна.

Разом з тим, навіть незважаючи на усі ці позитивні фактори, СРСР так і не зміг уникнути загрози скочування до нових проявів тоталітаризму і відповідної наступної деградації, що в кінцевому результаті його і вбило – тому що така його тоталітарна система влади (знання що саме і як робити) повністю була позбавлена будь-яких реальних механізмів свого оновлення.

А оскільки таким фактором оновлення для будь-якої держави завжди виступає лише одне – прагнення її народу, його здатність самостійно вирішувати свої основні життєві завдання – то для того, щоб це дійсно відбувалося, йому необхідні такі механізми, які би справді дозволяли йому впливати на долю усієї держави:

а) можливість отримання інформації про справжній стан справ і розвиток подій;

б) наявність сил, здатних донести йому цю інформацію (наприклад вільна преса), проаналізувати її, та допомогти йому прийняти правильне рішення (політична опозиція, недержавна та неполітична інтелектуальна еліта – громадські діячі, письменники, незалежні політологи);

в) можливість якось впливати на ситуацію – і навіть не тільки за допомогою одних лише вільних виборів, але й за допомогою створення механізму відкликання в разі необхідності вже обраних депутатів, чи хоча би – механізму контролю за їхньою діяльністю.

Тому, за аналогією з сумною долею Радянського Союзку, по великому рахунку для нас може становити загрозу вже не тільки таке розчарування виборців само по собі, але й дійсно – відсутність опозиції до влади, ким саме не була би представленою одна (влада), та інша (опозиція). А якщо врахувати ще й те, що ще й досі ми так і не маємо ніякої незалежної суспільної еліти та можливості впливати на вже обраних депутатів, то таким чином ми фактично ризикуємо попасти тепер вже в нову пастку, створивши настільки пасивне і інертне суспільство, яке буде нездатним вже до будь-якого критичного аналізу подій, що відбуваються, а тому і до пошуку нових шляхів свого розвитку чи до вчасного коригування тих завдань, які стоять перед ним зараз.

І навіть якщо завдання створення нової партії-виразника інтересів сходу і півдня України, чи реформування самої Партії Регіонів нам, рядовим громадянам України, зараз недоступне, як і недоступне завдання реформування ідеології БЮТу відповідно до прагнень жителів цієї частини країни, не кажучи вже про механізм відкликання обраних народом депутатів (саме на вимогу виборців, а не керівників політичних партій, як це намагаються впровадити зараз), то зате цілком доступними для нас є інші важливі завдання, мова про які піде нижче:

1. Створення мети – національної ідеї, яка буде включати в себе не тільки плани розвитку держави, як системи влади, але й відповідні плани кожного її громадянина;

2. Створення сильної системи влади – такої, яка би не допускала хаосу і нестабільності;

3. Створення чи підтримка політичної та суспільної опозиції;

4. Забезпечення подальшого розвитку неполітичної і недержавної еліти;

5. Забезпечення свободи доступу до інформації, створення незалежних ЗМІ;

6. Гарантування вільного і справедливого волевиявлення народу – створення системи чесних виборів, проведення референдумів;

7. Створення механізму впливу на вже обраних депутатів, контролю за ними і їх відкликання в разі необхідності.

І оскільки в даній статті ми говорили головним чином саме про нашу теперішню політичну опозицію у вигляді Партії регіонів, то цілком логічним було би тепер задатися всього одним-єдиним запитанням – виконання яких саме завдань з цього списку може вона забезпечити? Хоча б одного? Створити національну ідею? Створити сильну систему державної (а не по "понятійної") системи влади, стати сильною опозицією, підтримати створення і розвиток неполітичної і недержавної еліти, забезпечити свободу доступу до інформації, посприяти створенню механізму контролю за депутатами і їхнього відкликання? Що саме?

Напевно відповідь на усі ці запитання ми навряд чи почуємо ближчим часом, а нові потуги цієї партії все так же будуть спрямованими лише або на панічне намагання зберегти вже існуючі рейтинги, або на пошук нових маніпулятивних технологій впливу на своїх виборців. А тому розвивати нашу державу, оскільки в кінцевому результаті нас цікавить саме вона, а не доля якоїсь однієї, хай навіть і найкращої, окремо взятої політичної партії, доведеться не розраховуючи на її допомогу, а саме тими шляхами без її існування, про які вже було сказано вище...самостійно будуючи таку країну, яка потрібна нам, а не їм...



Ігор Лубківський

28 березня 2008 р.

м. Тернопіль



* Республіка Україна – http://www.vox.com.ua/data/publ/2007/09/13...ka-ukraina.html

http://igorlll.mylivepage.com/