Німецький урок для луганських інтернаціоналістів

Якщо жертвами расизму традиційно вважаються негри або азіати, то на Україні жертвами расизму вже стають і самі українці...

Луганщина – край, в якому проживають представники багатьох національностей. Навколо теми нацменшин час від часу виникають дискусії і суперечки. Не дивно, бо сумісне проживання представників різних народів має неабиякий конфліктний потенціал. Відомо, запустити механізм міжнаціонального конфлікту набагато простіше, ніж його зупинити. Нажаль, в місцевій пресі час від часу з'являються досить неоднозначні матеріали, як, наприклад, стаття В. Симбірської "Афролуганчане: непростая жизнь в непростом городе" в газеті "Молодогвардеец".

Електронна версія статті Симбірської на сайті "Молодогвардейца": http://www.mgm.com.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=1479

Дана стаття – реакція на расистські випади В. Симбірської, а також спроба звернути увагу широкого загалу на один німецький урок, який би нам варто було засвоїти.

Якими постають в описі Симбірської африканці? Хорошими, але ображеними українськими законами і українськими людьми. Українці відповідно постають дикунами, які або витріщаються на чужоземців, або тицяють в них пальцями і матюкаються. Що з нас, невігласів, узяти... В кінці статті стикаєшся з твердженням, що африканські діти "набагато активніші, кмітливіші і витриваліші, ніж українські"... Ми звикли до того, що расизм – "це коли негрів ображають". А тут вже ляпаса отримуємо ми, українці...

Що ж пропонує Симбірська? Звісно, побільше шлюбів з іноземцями. А щоб іноземців до нас приїхало більше, треба створити відповідні умови: "чим скоріше буде розвиватися українське законодавство і економіка, тим більше з'явиться на світ таких дітей".

Відомо, що розумні вчаться на чужих помилках, а дурні – на своїх власних. Чи то історія – погана вчителька, чи то Симбірська – погана учениця... Облишимо це на її совісті... Як відомо, історія – це не тільки сива давнина, пережована в шкільних підручниках. Історія – це і пульс сучасності, що оточує нас. І той, хто прогулює уроки історії, просто заплющає очі на очевидність.

Німеччина – країна з багатою і складною історією. Гіркий досвід злету і падіння гітлерівського режиму заставив німців обережно ставитися до національних меншин. Після Другої Світової Німеччина стала чи не найтолерантнішою країною Європи. Єдине, що вимагається від іммігрантів (і то лиш з недавніх пір) – вивчити німецьку мову. З 1950-х років в Німеччину тягнеться вервечка іммігрантів з Туреччини. Сьогодні в Німеччині проживає вже 2,4 мільйони етнічних турків. Звісно, караван іммігрантів зустрічають місцеві Симбірські... Але, як говорить народна мудрість, хто возить, на тому і їздять.

В лютому цього року в Німеччину приїхав прем'єр-міністр Туреччини Реджеп Таїп Ердоган. Перед багатотисячним натовпом турків він виголосив промову, яка шокувала толерантних і сумирних німців. "Демократія – це лише потяг, з якого ми зійдемо, коли досягнемо мети. Мечеті – наші казарми. Їхні мінарети – наші штики. Їхні куполи – наші шоломи. Віруючи – наші солдати" – ось в якому дусі була витримана промова Ердогана. Такого ляпаса німці не отримували вже давно...

Як впораються з цією проблемою німці? Не знаю. А нам варто уважніше і відповідальніше ставитися до того, що ми говоримо, пишемо і робимо тут, на Луганщині, в Україні. Іноземці – люди з іншою культурою, іншими звичаями і традиціями. Що б там не писали в "Молодогвардійці", вони не кращі і не гірші за нас. Вони – інакші. І з цим потрібно рахуватися. Наївно думати, що всі іммігранти сплять і бачуть, як вони відкинуть свою культуру і переймуть нашу. Та й нам вимагати від них таких жертв безглуздо.

"Ну і що, що вони інакші?", – спитає скептик. – "Їх же так мало...". Так, друже, поки що їх мало. Завтра їх може стати більше. А післязавтра черговий Ердоган буде закликати своїх співвтічизників, наприклад, прибудувати мінарета до Святовладимирського кафедрального собору... І так буде не тому, що іноземці злі і нахабні. Вони просто інакші. А триматися за своє, за рідне, властиво кожній здоровій людині. Особливо, коли сила – на її боці.

"Ну і нехай собі мінарет стирчатиме! Що з того?" – знову втрутиться скептик. Тож якщо він такий непогамовний, нехай сам віповість, чи хоче він, наприклад, жити за законами шаріату? Україно-російські непорозуміння – дрібничка в порівнянні з тим, у що може вилитися простостояння зовсім чужих одне одному народів. Якщо співіснування українців з росіянами, білорусами або поляками має історію в цілі століття, то з іншими народами все набагато складніше.

І хто сказав, що нацменшини не втручаються в українські проблеми? Зовсім недавно, у квітні цього року, армянський бізнесмен Арсен Клінчаєв ініціював закладення пам'ятника "жертвам ОУН-УПА". І вже не перший рік армянський бізнесмен бореться то з "українським фашизмом", то з "помаранчевою загрозою", то ще з чимось... А здавалося б, яке відношення до армян має УПА? Хіба що УПА закликала армян і народи Кавказу до боротьби за національно-державну самостійність від імперіалістів з Берліна і з Москви... Як не крути, а українці ж не їдуть до Арменії закладати пам'ятники младотуркам, які нищили армян з 1915 по 1923 рік...

Мультикультурне суспільство – досить небезпечний експеримент. США, які часто показують як взірець мультикультурності, вже давно зіткнулися з проблемою дезінтеграції суспільства і занепаду загальнонаціональних цінностей. Ідучи на поводу у національних, релігійних (і далі по списку) меншин, Штати загнали себе у глухий кут. "В Америці править не більшість, а купка меншин" – з болем зізнається американський консервативний політик Патрік Б'юкенен у своїй книзі "Смерть Заходу".

Саме тому ВО "Свобода" виступає за відновлення в паспорті і свідоцтві про народження графи "Національність". Крім того, ми хочемо зобов'язати кандидатів на всі виборні посади вказувати в офіційних біографіях національну приналежність, усі попередні партійні та державні посади, починаючи з радянських часів, погашені судимості. Також ми хочемо винести на всенародне обговорення проект Закону про пропорційне представництво в органах влади українців та представників національних меншин. Це дуже важливо, бо лише 37% відсотків нардепів визнають себе українцями, коли, за останнім переписом, українці становлять 78,5% населення України.

Скептик скаже, що національність нічого не визначає. Але це буде неправда. Національність – це не тільки кровне походження, а й приватне самовизначення особистості. Якщо я визнаю свою належність до української нації, я сприймаю українців своїми. Якщо ж я визнаю себе, наприклад, казахом, українці для мене – вже чужі. Тобто інші. А будь-яка людина любить і прагне захищати передусім своє... Звісно, таке пропорційне представництво само по собі ще не вирішує всі проблеми. Але це – важливий крок до побудови справедливого і справді демократичного суспільства.

Чи буде написано книгу "Смерть України"? Залежить від нас. Від того, наскільки добре ми засвоїмо гіркий німецький урок.

Українець має поводитися на своїй землі, як хазяїн – хазяїн своєї долі. Як мудий і розважливий хазяїн, який дивиться далеко вперед. Тільки такі народи викликають повагу. Тільки такі народи виживають. Мудрість і гордість – ось фундамент нашого майбутнього.

Українці! Ми – у своїй Богом даній країні!

Прес-служба Луганського відділення ВО "Свобода"