Лідер фракції Партії регіонів Олексій Тішкін не схотів засудити антиукраїнські висловлювання московського мера
Перед початком пленарного засідання чергової сесії міської ради Дніпропетровська СПЕЦКОР звернувся до лідера депутатської фракції Партії регіонів, свого тезки – Олексія (і теж Миколайовича) Тішкіна з запитанням, чи не збираються "біло-блакитні" прийняти резолюцію щодо останніх антиукраїнських висловлювань московського мера Лужкова, яких він припустився у Севастополі на святкуванні річниці російського чорноморського флоту, за що й був справедливо відзначений статусом персони нон-ґрата в Україні.
СПЕЦКОР: На одній з минулих сесій у проголосованій на вимогу вашої фракції резолюції депутати міськради засудили самопроголошення незалежності Косова, розцінивши це порушенням територіальної цілісності братньо-слов'янської Сербії. В той же час в словах Лужкова – зазіхання на територіальну цілісність рідної України, то чи не було б доречним з вашого боку засудити такі антиукраїнські прояви?
Почувши це запитання, Тішкін помовчав, покліпав очима і мовив:
- Я не буду це коментувати.
СПЕЦКОР: Як? Чому? Хіба висловлювання Лужкова, в яких він піддає сумніву належність Севастополя Україні, а потім його підтримує Кремль, не є негідним проявом з боку Росії? Якщо ви засуджуєте США та країни Євросоюзу, які підтримали незалежність Косова, розцінюючи такі кроки недружніми стосовно далекої Сербії, то як же можна не реагувати на прямі територіальні претензії до України, висловлені з боку найближчого сусіда – Росії? Хіба це не заслуговує на відповідну заяву? Де ж логіка в ваших діях?
Тішкін підкреслено не реагує на запитання, відвертаючись від журналіста.
Виходить, що "нашій" біло-блакитно-червоній коаліції Дніпропетровської міськради більше пече сербська проблема, аніж українська, адже ці більшовики ніколи не засуджували відвертих антиукраїнських випадів Росії, в тому числі відомих заяв московських високопосадовців щодо Криму та Севастополя, які інакше ніж зазіханням на територіальну цілісність України назвати не можна.
"Чомусь" не було чути їхніх протестних заяв щодо регулярних російських настанов з приводу того, якою мовою нам, українцям, фільми дивитися, які історичні постаті вшановувати, до якої церкви ходити. Не викликали в них жодних обурень ні періодично застосовуваний Росією проти України газовий шантаж, ні її відмова визнання Голодомору актом геноциду проти українців, ні погрози націлити на Україну ракети, якщо вона поведеться на міжнародній арені якось не так, як того від неї очікує Росія.
До речі, цікаво було б подивитися на реакцію сербів, якби якась з країн, що поблизу них, взяла на себе місію наставниці і виховательки для Сербії? Чи надовго б вистачило терпіння сербів?
А от наші "серболюби" не лише не подають голосу протесту, а навпаки – всіляко потакають таким негідним проявам "добросусідства" з боку "стратегічного" партнера і тут на Січеславщині як можуть намагаються сприяти "братньо-слов'янським" зазіханням на Україну, надаючи російській мові статусу регіональної, затверджуючи програму розвитку й підтримки російської культури, всіма способами зросійщуючи козацький край! Та й чи може ця 5 колона чинити якось інакше?...
Тож, України їм не шкода, інша річ – Косово. Отут їм, бачте, серце раптом "защемило", пожаліти вирішили сербів. Зрозуміло, чого насправді в цьому пориві більше – щирих почуттів до скривджених чи підлабузництва до Росії в обслуговуванні навіюваної нею ж так званої "слов'янської ідеї".
Дуже прикро і гірко вчергове констатувати, що біло-блакитно-червона більшість Дніпропетровської міськради може бути проросійською, просербською й чорт зна ще якою – лише не проукраїнською. Ганьба!
"МЫ – НЕ ЯНКИ! МЫ – СЛАВЯНЕ!
НАШИ БРАТЬЯ – РОССИЯНЕ!"
Таким скандуванням 17 червня цього року зустріли в Дніпропетровську делегацію НАТО його противники – представники ПР, ПСПУ, КПУ та іншої біло-блакитно-червоної пошесті. "НАТО – ТАК!" – вітали панів послів Північноатлантичного Альянсу активісти обласних осередків НСНУ, УНП, КУНу та інших національно-демократичних партій і громадських організацій.
Незважаючи на велику кількість правоохоронців, в тому числі з "Беркуту", альтернативні мітинги перед стінами Дніпропетровського регіонального Інституту нацакадемії держуправління, де відбувалась зустріч послів НАТО з місцевими журналістами та представниками громадськості, супроводжувалися незначними сутичками, спровокованими агресивно налаштованими антинатівцями.
Заступник начальника УМВС – начальник міліції громадської безпеки Дніпропетровського міського Управління МВС Володимир СЕДЛЕЦЬКИЙ прокоментував ситуацію на альтернативних мітингах з точки зору дотримання правопорядку:
- Повідомлення до міськвиконкому були надані в останній термін, але ми були готові до такої ситуації, – говорить правоохоронець. – Всі керівники партій, з якими ми мали бесіди, обіцяли гідну поведінку і ніякого перекриття руху – тобто йшлося про висловлення своїх точок зору у відведених для цього місцях. Але, на жаль, політики не дотримались своїх обіцянок: учасники заходу намагалися перекрити транспортний рух, не пропускали автобус (з делегацією НАТО – прим. авт.).
- Поки що нами не зафіксовано серйозних порушень громадського порядку, – продовжує СЕДЛЕЦЬКИЙ – на даний момент немає й жодних постраждалих... В нас була запланована достатня кількість особового складу, в тому числі і резерв "Беркуту", який таки довелося задіяти.
Тим часом в аудиторії Регіонального Інституту, яка, слід зазначити, виявилася НАдТО затісною для заходів подібного формату, посли країн НАТО проводили зустріч з журналістами та представниками дніпропетровської громадськості – більш лояльної до Альянсу, принаймні тієї, що піддається адекватному сприйняттю інформації й здатна до діалогу, на відміну від біснуватого натовпу, який в цей час відчайдушно протестував на вулиці під стінами.
Говорить директор Центру інформації та документації НАТО в Україні Мішель Дюре (Бельгія):
- Ми закликаємо до спокійного й відкритого діалогу. Ми не хочемо затягти Україну до НАТО чи продати їй Альянс як продукт. Ми хочемо пояснити, що сьогодні являє собою ця Організація – тому зараз в Україні перебуває і Генеральний секретар НАТО й посли Альянсу. Вони розповідають правду про Організацію, що об'єднує демократичні країни, інформують про співпрацю України з Альянсом і її користь для вашої Батьківщини. В той же час ми вислуховуємо ваші думки, знайомимося з вашими почуттями, з поточною ситуацією в країні, відповідаємо на запитання. Ще раз наголошую: ми нікого не вербуємо, не агітуємо, а тільки намагаємося ліквідувати брак інформації про Альянс та розвінчати ті міфи й стереотипи, які, наприклад сьогодні можна прочитати на гаслах під час мітингів противників НАТО. Вирішувати ж – вам. Доля України залежить лишень від самих українців. Це такий собі корабель – з багатьма капітанами і це, добре, адже свідчить про демократію в країні.
СПЕЦКОР: Противники НАТО часто-густо висувають в якості аргумента так звану "слов'янську ідею", кажуть про "слов'янське братерство" України з Росією і Білоруссю, що слов'яни мають триматися разом з тим, аби протистояти НАТО, США, яких вони позиціонують ворогами слов'янського світу, що ви скажете на це? Наскільки взагалі вагомим у вимірі євроатлантичної інтеграції виступає "слов'янський" фактор, як такий?
- Вибачте: Польща, Словаччина, Чехія, Болгарія, Словенія є слов'янськими країнами, які дуже хотіли вступити в НАТО та Євросоюз і, зрештою, добилися цього. Вважаю, що визнавати слов'янськими лишень Україну, Росію та ще декілька країн, які нині поки що не в НАТО – це неправильно. Я думаю, гратися на цих почуттях шкідливо перед усе для самих носіїв таких ідей, адже вони підозрюють існування якоїсь змови, але нічого подібного немає і не може бути. НАТО навпаки зацікавлене в розвитку безпеки, стабільності. Це надто серйозна справа для того, аби до неї підходити настільки поверхово, як це можна побачити на вуличних акціях. Потрібні реальні аргументи і знання предмету.
СПЕЦКОР: А якої ви думки про те, як вас сьогодні тут, біля будівлі, зустрічали?
- Це нормально для демократичної країни.
НАТО – ТАК!
Підсумки Бухарестського саміту НАТО мають заткнути рота тим, хто вважає Північноатлантичний Альянс проамериканською організацію, а США – світовим жандармом, який диктує, нав'язує свою позицію на міжнародній арені, зокрема у тій же таки військово-політичній організації колективної безпеки. Як не наполягав Дядько Сем на приєднанні України до ПДЧ, як не намагався президент Буш переконати у необхідності цього кроку своїх візаві з Західної Європи – не вийшло. Отже, як бачимо, ніщо не завадило незгодним з Американською точкою зору відстояти свою позицію.
Саміт у Бухаресті яскраво засвідчив правдивий демократизм Організації, рівноправність всіх її членів незалежно від території, чисельності населення, економічної потуги країн-учасниць, позаяк всі рішення тут укладаються виключно на основі консенсусу.
Натівський форум мав би внести і певні корективи в недолугу пропаганду поборників так званої "слов'янської єдності", як противаги ЄС та НАТО.
Низка слов'янських країн давно серед членів НАТО, почувають там себе цілком комфортно, ані трохи не жалкують стосовно свого вибору і якраз вони, серед інших держав-учасниць НАТО, рішуче підтримали Євроатлантичні прагнення України. Країни колишнього Варшавського договору співчутливо і з розумінням ставляться до України в її устремліннях набути членство в Альянсі ще й тому, що на власній шкурі відчули "переваги" соціалістичного блоку колективної безпеки на чолі з тоталітарним монстром – СРСР (особливо є що згадувати угорцям та чехам).
Інші слов'яни – македонці – так хотіли, просилися в НАТО, що навіть залишили саміт на знак протесту проти їхнього неприйняття до Альянсу через заперечення Греції, яка вбачає небезпеку виникнення конфліктної ситуації у зв'язку з тим, що одна з її провінцій має однакову з сусідньою Македонією назву.
Ще одні брати-слов'яни – хорвати – щиро зраділи довгоочікуваному запрошенню від НАТО до вступу в Організацію. Отже слов'янське представництво в Північноатлантичному Альянсі дедалі розширюється, а новоприбулі до НАТО слов'яни не стають від того меншими слов'янами. Не впливає на їхній вибір і приналежність до певних релігійних конфесій: до Альянсу однаково охоче йдуть і православні, і католики, і мусульмани.
Звужувати ж слов'янський світ до православних Росії, Білорусі та Сербії, як це намагаються робити противники НАТО, є абсолютно некоректно і неможливо, адже слов'янство як таке є значно багатограннішим, складнішим і змістовнішим, ніж це малює чиясь вузьколоба уява. Та й чому Україні мають бути ближчими серед інших слов'янських країн саме ці? На яких підставах? До того ж жодна слов'янська держава не нашкодила Україні стільки, як Росія протягом всієї історії наших взаємовідносин. Свою великодержавну, зверхню до України політику РФ продовжує проводити і нині.
Так які підстави нам, українцям, сприймати Росію за братню? Хіба це не вона погрожувала Україні ракетними обстрілами; вказувала їй, як поводитися на міжнародній арені; повчала, яких історичних постатей варто вшановувати, а яких зневажати; нав'язувала свою мову та церкву; зазіхала на територіальну цілісність України, всіляко роздмухуючи й нагнітаючи сепаратистські настрої всередині країни і т.д. і т.п. І це – по-братськи? Така зверхня і зухвала поведінка північного "брата" не може не ображати національної гідності свідомого українця.
Це ж ким потрібно бути, аби після всього, що останнім часом сталося в царині українсько-російських відносин, продовжувати вірити в братньо-слов'янські почуття Росії до України, а надто – агітувати за українсько-російську дружбу, єдність та іншу подібну чортівню. Якщо хтось з людей здорового глузду та ясної свідомості за якихось причин і мав певні ілюзії у цій площині, то низка останніх подій мали б неодмінно розвіяти всі сумніви і переконати у безпідставності, хибності подібних уявлень.
А щодо сербів, то як би їх не було шкода, але ж Белград бомбардували абсолютно не тому, що там слов'яни, позаяк НАТО ніколи не протиставляло і не могло протиставляти себе слов'янському світу. Ворожість до нього Альянсу – це маячня, нісенітниця, черговий міф, вигаданий й нав'язуваний Москвою, в чому вона має певний успіх в Україні завдяки неабиякій активності місцевої 5 колони на східних і південних теренах країни.
"...Війні проти Югославії – фактично єдиної бойової наступальної операції НАТО за всю історію Альянсу – передували півторарічні напружені переговори про врегулювання проблеми, – пише український політолог, історик, експерт Інституту зовнішньої політики, кандидат політичних наук Олександр Палій в своїй книзі "Навіщо Україні НАТО?". – Югославії пропонувалися різні форми вирішення конфлікту, які передбачали безумовне збереження територіальної цілісності країни. Жорсткі операції югославських військ проти албанців, які потягли численні жертви серед цивільних, викликали збурення громадської думки в Європі. Чимало діячів у країнах НАТО стверджували, що в результаті наступальних дій військ югославського президента Слободана Мілошевича в Косові для НАТО настав час "to shoot or to shut up", тобто "стріляти або заткнути пельку". Журналісти на Заході почали називати НАТО "not action, talks only", тобто "пусті балачки", або "North Atlantic Tourist Organization" – "Північноатлантична туристична організація" – за численні візити делегацій, які не виливалися у припинення кровопролиття під боком у зоні відповідальності НАТО. За таких умов НАТО не могло не реагувати, оскільки інакше це означало б підрив довіри європейських союзників у дієздатності Альянсу..."
Та повернімося до України. Як засвідчують тутешні реалії, ті, хто проти НАТО, часто-густо виступає й проти: євроінтеграції України, вшанування ОУН-УПА, визнання Голодомору геноцидом українського народу й натомість палко агітують за російську мову як другу державну, за слов'янську єдність України з Росією.
Це ті, які проводять у Сіверськодонецьку сепаратистські збіговиська, де перетворюють Україну на плювальницю з тим, аби доморощені янучари змагалися з посланцями "братньої" Росії, хто смачніше плюне в рідну державу, хто Україну більше розіпне.
В той же час рух України до НАТО підтримує низка національно-демократичних партій – провідних політичних сил країни та громадських організацій. Розуміння стратегічної важливості вступу України до Північноатлантичного Альянсу є як в національної еліти – політичної, військової, наукової, культурної – так і в проєвропейськи налаштованого пересічного люду. Ідея вступу до НАТО знаходить підтримку в представників дисидентського руху – тих, котрі як могли протидіяти радянській системі, наближаючи українську незалежність, наражаючи себе на смертельні ризики, не кажучи вже про арешти й тривалі терміни ув'язнення, а також в нині активно діючих провідників правозахисних організацій України. Це розуміння є у всіх людей, кому Україна насправді болить, хто бажає їй кращого майбуття – "В сім'ї вольній, новій!".
В основному, ті, хто проти вступу України в НАТО – під біло-блакитно-червоними прапорами; ті ж, хто "за" – з національними синьо-жовтими стягами. Отже рух за вступ України до НАТО – національний і патріотичний.
Україні – бути в НАТО!
ANONIM 
