"Жорстока війна проти журналістів: сумні українські реалії"

Давайте замислимось над питанням, яке особливо турбує сьогодні усіх журналістів і людей, які не можуть не говорити слова правди своїм співвітчизникам: "незалежна" преса чи, все-ж, залежна?
Все-таки, залежна. І тоді постає друге питання: залежна від чого? Від кого?

Давайте замислимось над питанням, яке особливо турбує сьогодні усіх журналістів і людей, які не можуть не говорити слова правди своїм співвітчизникам: "незалежна" преса чи, все-ж, залежна?

Все-таки, залежна. І тоді постає друге питання: залежна від чого? Від кого?

Я дам відповідь на це запитання: залежна від тих паралітиків і державних зрадників, які сидять на Банковій і Грушевського, ділячи країну між собою!

З прийняттям Закону України "Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні", який гарантує нам широкий спектр демократичних прав і свобод, можна вважати, почалось формування незалежної, "вільної" преси в державі. А сама держава лише на один рік старша за це правове ЗМІ...

Здається, дуже прості обчислення, цифри, відомі дітям ще в садку. Але... На превеликий жаль, не все так просто...

За час існування на карті світу "демократичної, суверенної, правової" держави, яку називають Україною (до речі: назва, напевне, походить від слів "крадіжка", "украсти") ми, народ, зуміли переконатись у сумній істині: ці "демократії та суверенності" існують виключно у вигляді фарби на папері.

Для того, щоб остаточно впевнитись у цьому, на жаль, не досить втішному твердженні, варто повернутися до трагічної статистики, статистики смертей журналістів за слова правди, яка красномовно і лаконічно свідчить про стан цієї свободи...

Чорними, кровавими літерами вписані імена тих, на кого здійснювалися збройні напади, які стали фатальними, хто сидів у "місцях, не так віддалених" за "перекручування" (а в реальності – розповідь) фактів, тих, у кого відібрали найцінніше – смерть...

Якщо забути про Григорія Гонгадзе, "трагічна" доля якого (або, може, й ретельно спланована спецоперація, своєрідна піар-кампанія) заслуговує лише на те, щоб писати її в гумористичних журналах, маємо велику кількість інших імен (про Гонгадзе – читайте окремо).

Олег Ляшко, Володимир Єфремов, Олександр Сирцов, Борис Дерев'янко, Петро Шевченко... Це – далеко не всі (і навіть – не половина) з переліку тих, хто не зміг мовчати і поплатився за це життям...

У бермудському трикутнику нашої "вільної, демократичної, незалежної" преси кожного року зникають життя десятків людей. Але відповіді "свідків" одні: нічого не бачив, нічого не чув, нічого не знаю.

Сьогодні, дивлячись у вічі кожному громадянину, кожній людині, я хочу спитати у Вас: "Доки?!"...

Скільки ще років, десятиліть чи століть має пройти, скільки ще судилось покласти на кровавий жертовник невинних людських життів, поки ми, народ, почнемо відстоювати своє право на справжню, а не "смертоносну" свободу слова?!