Мова, як віагра для рейтингу

Як партії Сходу собі рейтинг піднімали...

Хіба що ледачий в нашій країні не вважає себе фахівцем у мовному питанні. На кухнях, в транспорті, на роботі можуть виникати жваві дискусії стосовно мовної проблеми. Бути чи не бути російській мові другою офіційною? Навіщо країні дві мови? Що чекає на українську мову в майбутньому? У суспільстві йде обговорення даної проблеми. Це нормальний процес для такою молодої держави, якою є Україна. Бо люди інтуїтивно відчувають, що на відміну від східного сусіда, думка народу, інколи, ще може опосередковано впливати на рішення, які приймає наша з вами політична еліта.

Та згадаємо чи було таке обговорення мовного питання років сім – вісім тому назад в епоху панування Кучми. Звісно питання мови порушувалось, але лише в наукових дискусіях, або на зльоті дрібних напівмаргинальних політичних партій, які представляли країні позиції у політикумі України. Тишком – нишком, Кучма тягнув Україну до НАТО та проводив повільну і кволу українізацію Донбасу. Така політика колишнього глави держави не зустрічала системного опору. Тоді, так звана, політична еліта була зайнята остаточним розподілом ласих шматків державної власності. А простим мешканцям Донецького регіону було байдуже на якою мовою викладають предмети у школі чи як звучить слово "ковбаса" чи "ковбаса", аби цей продукт був у магазині, бажано по дешевше та у комплекті з горілкою. До речі, не дивлячись на таку "прозахідну" політику провладний блок "ЗаЕду" у 2002 році набрав у Донецькій області найвищий відсоток по країні. Це зайвий раз доказує, що у ті часи питання мови, НАТО та інших подразнювачів сучасного політичного життя, не стояло так гостро для громадян України. А режим Леоніда Даниловича, у свою чергу, не дозволяв регіональним елітам різких коливань від лінії центру та критики рішень, одноосібно прийнятих гарантом.

Все змінилось у 2004 році. Головним претендентом на посаду Президента став Віктор Ющенко. Прихильники опозиційного кандидата находились у Західній, політично активній частині України, на відміну від аполітичного Сходу, який був електоральним полем провладного кандидата. Такий розклад електоральних сил не задовольняв команду донецького прем'єр – міністра. І цю проблему влада почала вирішувати хірургічним втручанням у свідомість громадян. Як дуже часто траплялось у нашій історії "допомога" прийшла з закордону. З Росії були запрошені провідні "борці з опозицією", головною задачею для яких стала мобілізація електорату Януковича на Сході та Півдні. Тому питання мови, як одного з ключових чинників самоідентифікації етносу, було обрано ними для протиставлення Сходу та Заходу, російськомовних та україномовних громадян. Російські "заробітчани" від політики не впорались з завданням провести необхідного кандидата до влади. Але вони заклали фундамент для протистояння на мовному ґрунті. Росіяни поїхали назад до Москви, а їх справа залишилась, вона існує і зараз руйнуючи нашу державу з середини. З легкої руки російських політтехнологів проблема мови стало дороговказом для багатьох політиків, які орієнтуються на електорат Сходу та Півдня України.

Після Президентських виборів прапор боротьби за російську мову підхопили одразу декілька політичних сил. Звісно вітчизняні комуністи та прогресивні- соціалісти вже багато років роздмухують мовну проблему. Питання російської мови та ще декілька основних гасел дають їм можливість отримувати непогані відсотки на Сході, і так- сяк світися на загальній політичні арені країні. Інша справа, Партія регіонів, цей суміш олігархів та чиновників, на початку свого існування не був помічений у педалюванні питань мовного характеру. Але отримавши у свої руки такий ходячий бренд, як Віктор Янукович, регіонали розпочали активно пропагувати передвиборчі гасла екс- кандидата у Президенти. На парламентських виборах 2006 року, експлуатуючи мовне питання, регіонали перемогають. Але в же через рік, під керуванням поміркованого Колеснікова, відмовившись від агресивної риторики щодо мови, вони втрачають декілька депутатських місць. І це стає фатальним при формуванні коаліції у парламенті. Та постійні чвари в середині "померанчевих" дають шанс партії одного регіону, в країні запахло черговими перевиборами не тільки парламенту, а й Президента. Питання мови включають у програмні положення. Донецька міська рада обмежує використання української мови в навчальних закладах столиці Донбасу.

Що це? Навіщо? Відповідь дуже проста: біло- блакитні та прихильники радянського минулого просто не мають запасу політичної потенції аби гідно представити себе у політичній боротьбі. Вони не представляють, що треба працювати з виборцем, робити реальні справ, аби він постійно підтримував їх. Але така робота дуже нудна і кропітка, краще взяти на озброєння старе гасло про двомовність та ринутись у бій за владу. Спекуляції мовним питанням стали для цих політичних сил своєрідною візитівкою, стимулом для підняття рейтингу. І перед виборами в них залишається лише одне бажання: наїстися, політичної віагри, аби отримати задоволення у вигляді депутатських мандатів чи Президентської посади.