Я – дружина Володимир Чемериса, правозахисника і громадського діяча. У п'ятницю він разом із друзями протестував проти захоплення приміщення їхньої громадської організації. Нічого не говорило про небезпеку – історія з цим приміщенням тягнеться півтора роки, та й для кого можуть бути небезпечні мирні громадяни-правозахисники у центрі європейської столиці?
Проте ввечері зателефонував Володимир і спокійним голосом повідомив: "Тут навколо нас озброєний "Беркут", мабуть, буде штурмувати. Якщо можеш – повідом журналістів". Почулися якісь крики, стукіт, і трубка замовкла. Я стояла у нескінченній пробці в центрі столиці і абсолютно даремно обдзвонювала телефонну книжку. Мені співчували, але з цілої купи різних причин ніхто не може допомогти, якщо у центрі Києва озброєний "Беркут" штурмує мирних громадян.
Через дві години всіх затриманих – 27 осіб, серед яких 7 журналістів – відпустили, не пред'явивши жодних звинувачень. Дійсно – хто винен, що озброєні люди у бронежилетах отримали виклик по 02 про бійку, з'їздили і спакували 27 чоловік? Вони так щоразу роблять. Їх навіть просити про це не треба. Чи якраз треба?
Я вже думаю – добре, що просто полякали, а то могли б і підкинути зброю, абощо.
Розумієте, я чомусь думаю – добре, що обійшлося.
Я вже не думаю, що такого не могло статися в принципі.
Цікаво – це шок і минеться, чи я тепер буду так думати завжди? Так, як думають мільйони громадян країни, яку ми вважали, що будуємо?
Може, треба трохи розказати про "Республіку"? Це якесь унікальне місце, вірніше, атмосфера – з часів затхлого кучмізму і до сьогодні тут збиралися люди, які ігнорували правила покірності. Ну, не визнають такі люди політичної міфології, умовностей існування, ну, не підкоряються маніпуляціям політтехнологів, законам виживання і магії великих зарплат. Їх, звісно, небагато, але саме вони запускають у суспільство нові ідеї, які бумерангом повертаються "громадською думкою". Колись саме тут зароджувалася акція "Україна без Кучми", тут вперше промовлялося слово "революція", ще в часи, коли над цим сміялись обивателі.
Ніколи не думала над дитячою забавкою: "Що б я зробила, якби була президентом?". А от сьогодні впевнена, що точно плекала б такі осередки, бо без них суспільство стане казармою. Щоправда, для цього треба бути президентом, який не прагне країни-казарми.
"Республіка" – класичний приклад громадської організації, бо є центром тяжіння для вільних і толерантних людей. Цей центр навіть мав географічний вимір – столиця, вулиця Горького, 12-Б, там був офіс "Республіки". Біда в тому, що у цьому місці квадратний метр нерухомості коштує стільки, що мені важко уявити. Тому і сталося неминуче, що останнім часом стається з усіма творчими і громадським організаціями, які розташовані в центрі столиці – це місце приглянулося міліонерові у чині генерал-лейтенанта міліції, та ще й чинному нардепу-регіоналу. Він не був першим, кому воно приглянулося, але він був єдиний, який знав, що треба зробити з законом, щоб нас вигнати.
У якийсь із днів (через рік після рішення) ми випадково дізналися, що приміщення, яке ми орендуємо майже півтора десятки років у територіальної громади міста Києва, тепер орендує наш міліціонер/міліонер. Спочатку не йняли віри – є ж закон, наше пріоритетне право на продовження оренди, зрештою, конкурси якісь міськрада має оголошувати на комунальне майно. Наївні правозахисники – ми вірили у закон! Тепер я приєдналася до мільйонів українців, які вже не чули, а знають на власній шкірі – у країні немає правосуддя, а суди так безсовісно продаються, що арабські ринкові торгівці у порівнянні з ними – чисті і непорочні янголи.
Словом, ми програли грошам і зв'язкам. Сподіваюся, що ми не програли законові, але це правда точно для іншого життя.
Ми протистояли півтора роки не тільки беззаконню, але й іншій вірі – вірі у гроші, кумівство і силу. Це закінчилося штурмом "Беркуту". Не скажу, що нас розуміли журналісти – темників наче немає, але всі зачаровано кивають або на "неформат", або на "господарську суперечку", наче не зрозуміло, що за спором про оренду стоїть спір про справедливість. І цей світоглядний спір – найголовніший. Чомусь журналісти більше не помічають світоглядних розламів.
Ну, тоді хоча б такий казус помітили – нинішній Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко колись переносив свій офіс у кімнатку до "Республіки". Це, звісно, не означає, що у нас було щось спільне. Просто одна громадська акція, пара розмов, спільні стіни. Недовго. Потім у нього почалася блискуча політична кар'єра. Сьогодні або він послав на "Республіку" "Беркут", або це зробив хтось інший, може, навіть приватна особа. І я не знаю, що з цього краще для нашої України без Кучми.
Як продюсер я робила свій перший фільм, який називався "Обличчя протесту" – про акцію "Україна без Кучми". Про людей, яких нинішній президент називав маленькими українцями, а раніше – фашистами, а минулий ніяк не називав, бо не помічав. Про тих, хто вийшов протестувати не за велінням партії, а тому, що відчував несправедливість. У цьому фільмі були слова Юрія Луценка про сенс акції (цитую по пам'яті): "Всі, хто хотів бути вільним, ними став. Люди зрозуміли, що можна бути вільними, не маючи прикриття мандатами, депутатською недоторканістю...".
Я не знаю, чому міністр Луценко не став вільним. І тепер навіть не важливо, яке в нього алібі. Я все це написала, тому що мій світ, який я старанно захищала від політики, знову руйнують. А отже, на одну людину, в якої є особисті причини прагнути змін, у країні стає більше. Так уже було двічі у моїй Україні.
Ірина Чемерис, для "Телекритики"
ANONIM 
