"...З НЬОГО, СЛОВА, УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ..." (Феномен поезії Михайла Брайчевського)

Усім відомо, що серед учених-фізиків є свої лірики. Є вони й серед учених-істориків, археологів... Приміром, ми, вчені-історики, знаємо своїх чудових поетів. Це Борис Мозолевський, Михайло Брайчевський. Про останнього я вже писав в журналі "Українознавство"...

Є в світі надзвичайно рідкісні люди, доля яких щаслива вже тим, що вона...непередбачувана, хоч, кажуть, творцем своєї долі має бути людина, а проте, хочеться думати, вона визначається Всевишнім, керманичем нашого життя (лишень сліпий спротив волі Божій веде нас до незавидного кінця). Як правило, такі люди наділені унікальним талантом, який можна порівняти хіба-що з найдорожчим діамантом, сяючим своїми сліпучо-яскравими гранями. В свою чергу кожна грань подібного таланту грає своїми вишуканими й неповторними барвами. До таких непересічних особистостей без усякого сумніву належить Михайло Юліанович Брайчевський – філософ- "шістдесятник", учений, мистець...

Світова громадськість уже давно знає Михайла Брайчевського як видатного українського вченого-історика, але мало хто знайомий з ним як із талановитим мистцем – художником, письменником, поетом. За життя встигла вийти його лише книга-альбом "Історичні портрети", де була представлена створена талановитою рукою самого майстра низка портретів визначних громадсько-політичних, церковних і культурних діячів Руси-України, до того ж супроводжувана ще й надзвичайно цікавими та рідкісними історико-біографічними відомостями про них. Самі портрети демонструвалися в музеях Києва та Лондона і отримали схвальні відгуки широкої громадськості. У 1998-2001 рр. друкувалися його окремі поетичні твори, зокрема, поема "Григорій Сковорода", а також деякі "притчі". Аж ось нарешті ми маємо першу збірку поезій "Часу круговерть", на превеликий жаль, посмертну.

Нещодавно з уст однієї моєї знайомої колеги почув образливі слова, мовляв, ми намагаємось робити з Брайчевського якусь чергову "ікону". Відверто зізнаюсь, я, було, спочатку обурився, а потім заспокоївшись, подумав з гіркотою: "Якби ж то таких людей, як Михайло Юліанович, у нас по-справжньому поціновували ще за життя, а не методично шельмували з якоюсь особливою сатанинською затятістю тривалий час у большевицько-імперські часи, тоді й не було б оцих явно запізнілих і цілком заслужених дифірамбів, можливо для декого й дещо пишномовних... Господи, та про яку там ще "ікону" йдеться? Он про Шевченка-футболіста кожен знає, а наш Великий Кобзар, не кажучи вже про інших не менш знаменитих земляків, майже забутий своїми невдячними нащадками... Кричимо мало не на кожному кроці про нашестя в наші оселі, як саранчі, чужої маскультури, а ніхто й пальцем не поворухне, щоб підняти зрештою з колін власну нещасну національну культуру, відродити мову... Зате встигли навчитися вправно нищити відтепер уже й за нашої української незалежності створені працею сотень музеєзнавців-ентузіастів деякі столичні музеї (йдеться про чудовий Музей історії Києва, знищений людьми, які повинні стояти на сторожі Закону)...Яке відверте невігластво!"

...Якось спілкуючись із Василем Герасим'юком, зайшла в нас мова про українських поетів-археологів – а це відбулося якраз після виходу в світ унікальної збірки поезій археологів, правда, російською мовою, завдяки по-справжньому героїчному подвижництву мого колеги й близького товариша археолога-поета Сергія Буйських. Ішлося, зокрема, й про мою давню мрію видати збірку поезій наших археологів українською. Також, певна річ, згадалося про поетичні захоплення Брайчевського, і пан Василь тут же загорівся: "Слухай-но, старий, зроби все, щоби якось запросити Михайла Юліановича на радіостудію!..." Я дещо розгубився і невпевнено пообіцяв. Згодом удалося зв'язатись по телефону з ученим і домовитися про зустріч, яка невдовзі відбулася в одному зі скверів на Шулявці. Михайло Юліанович тоді вже почувався хворим, проте не відмовив у виступі на радіо. Було одне лише прохання: обов'язково організувати авто, на що я тут же дав згоду. На превеликий жаль, із-за незалежних від мене обставин мені так і не вдалося здійснити задум Герасим'юка...

Я не заприсягнуся в тому, чи напевне писав вірші Михайло Юліанович у свої далекі юнацькі роки, але, мабуть, не помилюся, якщо запідозрю його в цьому, бо не може ж людина отак ні сіло ні впало почати в зрілі роки писати – та ще й як писати! Адже з передмови до книжки поета стає відомо, що Брайчевський написав поеми й вірші десь у шістдесяті-сімдесяті роки минулого століття, тобто йому тоді вже було близько сорока-п'ятдесяти. А в тім самі переконайтесь у зрілій і вельми високій майстерності поета:

Гори мої, гори,

Зоряні Карпати,

Гомінкі міжгір'я,

Голі полонини,

Над землею стали ви,

Як кордон щербатий,

З'їли мою душу,

Думи полонили.

(З поеми "Григорій Сковорода")

Аж ось раптом з анонсу до поетового розділу в книжці С.Буйських зрештою дізнаюся, що Михайло Юліанович і дійсно досить рано почав захоплюватися поезією (в антології археологів-поетів, як виявилося, представлені поезії поета піввікової давності), але писав свої вірші, як кажуть, для душі, бо не вважав себе поетом. Для більшості всебічно обдарованих людей це, зазвичай – буденне явище. Згадаймо хоча б Миколу Зерова чи Василя Стуса, які цілком серйозно вважали заняття поезією за своєрідне хоббі, і тільки екстремальні умови розбудили в них неабияких майстрів поетичного слова. Тож до них зі стовідсотковою упевненістю можна залучити й Брайчевського, поетичний талант якого розкрився вповні за подібних обставин – та про це йтиметься докладніше дещо пізніше.

Як учений Михайло Брайчевський успішно досліджував надзвичайно складні наукові проблеми в галузі історії, зокрема, з-під його пера народилися ґрунтовні розробки етногенезу слов'ян, фундаментальні монографічні дослідження з проблем виникнення Києва, походження України-Руси тощо. Його поезії притаманне те ж історико-філософське звучання. Але, як справедливо відзначив у передмові до збірки Ю.Кухарчук, "...у поетичних творах М.Брайчевського, на відміну від прозових, події й імена є лише зовнішньою оболонкою, формою, змістом якої є духовний світ".

Поетична спадщина Михайла Брайчевського відносно невелика: всього вистачило на одну книжку, а натомість якби він написав лише одну поему чи бодай вінок сонетів, присутніх у збірці, то й цього вистачило б, щоб визнати його за справжнього поета, тобто майстра слова виваженого й філігранного. Є поети і піїти, як завважував Володимир Базилевський; перших – одиниці, а останніх – тьма.

На мій погляд, найбільший і найзначніший доробок М.Брайчевського як поета – його знаменита поема "Григорій Сковорода", де особливо виразно й повнокровно змальований образ нашого великого філософа-гуманіста й поета, його світобачення, що формувалося через призму душевних переживань і відчуттів. Твір було написано ще в 1965 році. Але перш ніж підійти до аналізу поеми, нам слід розглянути, хоча б і побіжно, питання народження М.Брайчевського як поета, яке тут ніяким чином не можна обійти, а головне: за яких обставин остаточно відбулося оте становлення в цій особливій духовній іпостасі. Тож нам тут, звичайно, не обійтися без деяких особливо важливих біографічних відомостей про Михайла Юліановича та аналізу середовища, в якому опинився тоді вчений.

Як відомо, п'ятдесяті-шістдесяті постсталінські роки минулого сторіччя асоціюються в нашій свідомості з особливо бурхливим суспільним розвитком в тодішній большевицькій імперії, тісно пов'язаним з розвінчанням культу Сталіна. Хоч цей період був порівняно й коротким, а проте він збудив думку та укорінив дух свободи в душах багатьох небайдужих людей в тодішній імперії і, зокрема, в Україні. Звідси бере свій початок незламний потужний рух так званих "шістдесятників", що невпинно наближав нас до розвалу імперії та утвердження незалежності України. З ентузіазмом сприйняв нові й свіжі віяння в суспільстві Михайло Брайчевський. За цей час з-під його пера вийшла ціла низка глибоко наукових статей і грунтовних праць з багатьох проблем археології та історії. Та хрущовська "відлига" невдовзі минула й наступила похмура брежнєвська доба, здебільшого відома нам як період "застою". Зникла й розчинилася в отруйному повітрі реакції атмосфера вільнодумства, що почала, було, акумулюватися в суспільстві. Ось за таких умов, думається, і народився та утвердився сковородинський дух справжнього поета та художника Михайла Брайчевського, який не міг ані на мить змиритися з забороною вільної думки. Ось чому, мені здається, привернула увагу поета Брайчевського і визначна постать нашого українського філософа-мандрівника й поета Сковороди – незламного вільнодумця...

Я не зариюсь

В печери Китаїва.

Я не замкнуся

В закуті келій...,

вустами Сковороди запевняє нас поет Брайчевський, який, як і знаменитий попередник його, вибрав важку дорогу провісника вільного слова. У ці найтяжчі роки, коли поза тобою, здавалося, існує лише суцільний вакуум, ніщо не могло зупинити Михайла Юліановича – ані звільнення з роботи, ані сидіння (буквально!) без шматка хліба, ані довголітнє безробіття – він весь у вирі наукової творчості, він творить свої найкращі поетичні й художні твори, в надії, що колись прийде і його зоряний час...

Щоб повноцінніше підійти до розгляду поетової поеми "Григорій Сковорода", варто співставити її з іншими творами, де б так чи інакше йшлося про роль і значення постаті цього визначного філософа й поета. Так, до образу Сковороди звертався ще в двадцяті роки й великий наш поет Павло Тичина, який, перебуваючи в омані революційного запалу, змалював філософа, як предтечу народної революції, рушія-бунтаря, виходячи з тодішніх особливих обставин:

Шляхту,

шляхту бачив я, а не народ.

Панство просвіщав, а не голоту.

У ній,

лише у цій останній я мир собі знайду

і боротьбу замість спокою.

Бо мир не просто правда -

мир є справедливість,

за всіх пригноблених піднятий меч...

(Поема-симфонія "Григорій Сковорода").

Уражений революційною бацилою, як і багато хто з великих поетів на початку XX сторіччя, Павло Тичина підходить до створення образу Григорія Сковороди з цілком зрозумілим для нас сьогодні юнацьким максималізмом. Для нього численні жертви заради оновленої України, де б панувала диктатура голоти – ніщо:

Хай жертви, і кпини, і сміх -

зійти б до верхів'їв отих, -

туди нас хай буря несе.

Будь славна, природо, за все!

(Поема-симфонія "Григорій Сковорода")

Михайло Брайчевський – навпаки! – трактує феномен Сковороди з глибоко гуманістичних позицій. Поема починається зі змальованих обставин, за яких з'явився на світ Божий маленький Григорій:

Іще в сновидах

Снить село Чорнухи

І цідить трунок

Із джерел прозорих,

А вже своє

Хождєніє по муках

Крізь час почав

Сковорода Григорій.

Майже для всієї поезії М.Брайчевського притаманний дух експресії в поєднанні з надзвичайно барвистою палітрою метафор та її різновидів. Саме в цьому можна легко вловити виразний відгомін поетичного світу, що йде з самих глибин народних і водночас підкреслено відчутний зв'язок з Шевченковим словом:

Стелеться серветкою

Далечінь дунайська.

Ген, біжить, не спиниться

Жовта Тиса жваво.

Доля з полонини

В поле поринає,

Піниться у винницях

Річкою Боржавою.

(З поеми "Григорій Сковорода").

Або гротескно показуючи тодішній жалюгідний стан України, що перебувала в міцних лабетах російської імперії, Брайчевський аніскільки не боїться зайве звернутися до неодноразово змальованих численних образів-персонажів царського двору класиками-поетами – як російськими, так і українськими. Тут принагідно порівняти його героїв з Кобзаревими образами, присутніми в поемі "Сон":

Доля -

В далекому Петербурзі

Під двоголовим

Орлом облізлим;

Замість ката

З котячими вусами -

Кішка-цариця

В Біроновім ліжку

Ніжно нявчить,

Ніжачись блудно,

Бравим бароном

Тішиться щиро.

Поки Мініх -

Кирпатий приблуда

Дере з України

Останню шкіру.

(З поеми "Григорій Сковорода")

Отже, одна спільна тема, та ж сама палітра фарб, лише картина тут скомпонована вже по-іншому, в чому й різняться обидва поети. Але хто зі знаменитих поетів, скажіть-но мені відверто, не піддавався впливу своїх попередників? Насмілюся вас запевнити – і ніскілечки не помилюся: в с і. На мою думку, тут важливе інше. А головне: в цьому нема абсолютно ніякого епігонства. І ще найсуттєвіше: кревний спорідненний зв'язок з музою того чи іншого близького за духом поета та з безсмертним народним поетичним світом – ось що повинно бути в справжнього поета. Візьмімо, наприклад, Андрєя Бєлого:

Те же росы, откосы, туманы,

Над бурьянами рдяный восход,

Холодеющий шелест поляны,

Голодающий бедный народ...

(З вірша "Родина").

Тільки той, хто по-справжньому розуміється на поезії й знає її, ніяким чином не посміє заперечити, що тут особливо виразно відчувається зв'язок з пронизливо-щемною Некрасовською музою... Так і Брайчевський майстерно використовує форму і поетичну стилістику своїх попередників, не втрачаючи при цьому ані на йоту глибокої змістовної наповненості майже в кожному творі. В його поезії – присутність духу минулого й сучасного, зіткнення різних історичних епох, що було завжди притаманне як для поезії Шевченка, так і для інших вітчизняних поетів-класиків (та й не тільки вітчизняних!):

Й люди вже не люди,

А пани й невільники,

Трударі та злидарі,

Трутні і лайдаки.

Що в Токаї й Пресбурзі,

Будапешті й Відні,

Що на Україні –

Горе скрізь однакове.

(З поеми "Григорій Сковорода").

Через усю поезію М.Брайчевського прозирає й кричить вічна й болюча тема: доля України, в яку він вірить відчайдушно і самовіддано. Ось тільки вдумайтесь у ці надзвичайно щирі і проникливі рядки поета:

Моя кохана Україно,

Рожевих мрій блакитна даль!

У нас з тобою путь єдина,

Єдина радість і печаль.

(З поеми "Григорій Сковорода")

Тут принагідно згадати й порівняти безсмертні сповідальні рядки В.Сосюри або В.Симоненка, (йдеться про вірш В.Сосюри "Україно моя" та В.Симоненка "Світ який – мереживо казкове!"), де вони клянуться в беззастережній любові до України, і ви легко переконаєтеся: спільність теми їх настільки зближує, що це видно й неозброєним оком, тільки кожен вирішує її по-своєму, натомість однаково щиро талановито.

В розділі "Зречення" поет відверто й сміливо кидає виклик тодішній тоталітарній імперській Системі, наслідуючи свого земляка-філософа:

Життя жартома

Віджурилось жорстоко.

Світ не приймає

Світла вдосвіта.

Б'ють барабанами,

Страчені строки,

Мушу кинути

Світ для світла.

Що ж, нехай!

Я йду. Я приймаю

Щастя-нещастя,

Долю-недолю.

Світе!

Тебе я навіки зрікаюся...

(З поеми "Григорій Сковорода").

Але поет не зрікається свого професійного обов'язку, слугування Музі, Батьківщині:

Я на Вкраїну

Хрест несу свій -

Кожний подих,

Кожне речення...

(З поеми "Григорій Сковорода").

Тож не випадково, а цілком закономірно, що через рік після народження поеми "Григорій Сковорода" вже як істинний історик Брайчевський напише свою знамениту статтю "Приєднання чи воз'єднання?".

Як переконливо стійкий гуманіст-філософ Михайло Брайчевський завжди сповідував непротивленство злу, адже був ще й глибоко віруючою людиною. Звісна річ, тут мова йде не про підставляння щоразу іншої щоки, коли тебе б'ють, а про несприйняття такого поняття як "око за око", бо поет був упевнений, що найліпший спосіб перемогти зло це – протиставлення його добру. Поет ніколи не втрачав щодо цього надію:

Я цілував кохану -

Вмерли прокльони прорічені.

Я цілував кохану -

Хитались хрести на цвинтарі.

Я цілував кохану -

Скавучали хорти за обрієм.

Я цілував кохану -

Розквітала душа надією.

(З "Притчі про кохану").

У сковородинському дусі написаний поетом також цикл притч, глибокий і тонкий філософський зміст яких не залишає нас байдужими, мимовіль примушує замислитися над своїм життям, незважаючи на алегоричність мови:

...І лився дощ безперервно

З бездонного неба

аж сорок діб.

Так очищалась Земля від скверни людської...

А Небо дивилося вниз,

на тотальну загибель життя

І, пожалівши живе,

Три діаманти зронило -

Три прозорі сльозинки...

Тільки у зливищі вод їх ніхто не помітив.

(З "Притчі про Потоп").

Та неабиякий талант М.Брайчевського особливо відчувається в низці сонетів, присутніх у книзі. За класичний зразок тут виступає так званий "Вінок сонетів на тему "Слова о полку Ігоревім", наскрізь пронизаний болем за рідну землю:

Почнемо, браття, щирими словами

Співати тугу рідної землі.

Розправим зморшки на її чолі -

Хоч сонце десь сконає за горами

І у руїнах мертвих ляжуть храми,

Замовкнуть зойки, стогін і жалі.

А на долонях стигнуть мозолі -

Не від чепіг, – від лицарської драми.

Куди веде звитяг безглузда путь,

Примара честі й воїнської слави,

Сумних річок кривава каламуть,

Потоки сліз і спалахи заграви?

Доволі нам борсатись у борні,

Доволі ошуканства і брехні!...

Так розпочинається вінок, присвячений, здавалося, давно минулій і густо припорошеній пилом багатьох віків темі, а проте, як учений-мислитель, поет чудово та вдало тут екстраполює з Часом і Простором, переносячи нас у сьогодення й примушує, хоч на мить, замислитись над нашою головною місією:

Вам слово, літописці й віщуни,

Часів далеких непідкупні свідки.

Вам вигадок не взяти анізвідки

В бувальщинах нових старовини.

Омани і облуди нам доволі,

Хвали пустої і лихої долі!

За фальш та кривду – плата головами.

Пройдемося ж сторінками сторіч

І розповідь про Ігореву січ

Почнемо, браття, щирими словами...

Нас, так званих "книжних черв'яків", абсолютно не дивує, що Михайла Брайчевського надихало в поезії далеке минуле з пожовклих сторінок та видобуте з нетрів землі, хоча справжній поет, як стверджують і донині деякі строгі критики, повинен черпати теми з глибин життя. Але хіба час давно минулий – не згусток життя, яке колись вирувало? Як цілком справедливо зазначав інший наш знаменитий поет Максим Рильський: "...справжній поет, шукаючи натхнення на пожовклих старовинних сторінках, скроплює їх живою водою свого творчого "я" (виділене нами – У.З.) – і трепетної сучасності". Краще й не скажеш!...

Є в збірці й чудова ода, пронизана щирою любов'ю до Історії – матері всіх наук, якій присвятив своє життя поет:

...свято вірю я – ти будеш вічно жити,

Хоч як тебе в труну звести хотів би Хам,

І на шляху твоїм завжди ростимуть квіти,

Яких не знищити ні війнам ні катам.

Поет ніколи не був байдужим до долі своїх побратимів і завжди підтримував Словом у важкі для них часи. Щось разюче схоже з долею Михайла Юліановича і в житті та творчості було в нашої знаменитої поетеси Ліни Костенко, якій також намагалися задушити Слово, понад п'ятнадцять років забороняючи друкуватися. Поет Брайчевський – один з небагатьох! – закликає поетесу мужньо стояти:

Коли тебе глушити зачина

Бур'ян людський у поетичній скверні,

Щоб утвердить свої думки мізерні

І дати трунок келиху вина,

І тупо пнеться обламати віти,

Убити слово й пісню задушити,

Вгасити світ усіх надій і вір...

Дарма! Не гнись! Народ зламає шпаги,

Ти житимеш, катам наперекір,

Як символ мужності й наснаги.

(З сонету "Ліні Костенко").

Михайло Брайчевський неодноразово звертався й до поетичних перекладів своїх попередників. Так, у збірці репрезентовані досконалі переклади з німецької творів визначного поета пізнього середньовіччя Готфрида-Августа Бюргера, з польської – знаменитої поеми "Пані Твардовська" Адама Міцкевича, яку неодноразово намагалися перекладати інші відомі українські поети, з російської – поезії Миколи Гумільова, в поетичний світ якого був закоханий М.Брайчевський:

Вічно треба голосити

І співати вічним струнам,

Вічно мусить битись, витись

Цей смичок в нестямі літ,

І під сонцем, і під снігом,

Під біліючим буруном,

І коли згасає захід,

І коли палає схід...

(Микола Гумільов "Скрипка").

Слід наголосити на тому, що російський символізм справив на творчість поета неабияке позитивне враження. Тож і не дивно, що в поезії М.Брайчевського мають не останнє місце символістські прийоми, якій притаманна вишукана музика слова, виразно підкреслена ритмічність, присутність численних алітерацій та асонансів тощо:

Дерева п'ють небесні сльози -

осінь.

Вичікуючи щось під білим простирадлом,

Дерева причаїлися -

зима.

Дерева марять фіалкові сни,

Мережаною квіткою умившися -

весна.

У ярості життя дерева древні

Шалено б'ють у дзвін зелений -

літо.

Горять дерева, наче смолоскипи -

осінь.

А часу круговерть

По временній орбіті шкереберть несеться -

вік.

Сковородинський екзистенціалізм явно імпонує поетові Брайчевському, бо як і для нашого великого філософа-мандрівника, для нього важливим є життя людини, емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає думка, стремління, почування. Михайло Брайчевський завжди слугував у всьому Людині й Історії, як не ловили його (навіть намагалися забороняти Слово) всілякі недруги-слуги від ідеології, та так і не спіймали. Тож я певен, прийдуть кращі часи, коли наші вдячні нащадки ще будуть читати з насолодою і без примусу вітчизняних класиків, у тому числі наукові праці й поезії Михайла Брайчевського, який з юнацьким оптимізмом закликав в одному зі своїх чудових сонетів:

Хай всюди згинуть голод, горе й злидні,

І стануть люди – рідні чи нерідні -

У радощах і праці заодно.

("Чинквеченто").