Чашу терпіння переповнила редакційна колонка в номері за 29 жовтня 2007 року, в якій "гаспадін" Франков в чергове дозволив собі "вчити уму-разуму" "ура-патріотів". Тема, якої торкнувся цей, з дозволу сказати, журналіст – відкриття пам'ятника Катерині Другій в Одесі, сам факт якого обурив не лише українську патріотичну громадськість, але й жителів самої Одеси. То що ж написав "неупереджений" "главред" в своєму редакційному "опусі"? А написав він, що, мовляв постать російської імператриці є насправді одним з символів міста, що сама цариця, бачите, багато зробила для українського народу (ага, мабуть тим, що ввела кріпацтво! – С. Б.), що вона приєднала Крим до України (цікаво, а населення півострову хтось спитав, чи хочуть вони "приєднуватися"? При чому не до України, а до Російської Імперії), а те, що вона зруйнувала Січ, так то не біда. Говорячи словами оригіналу "какое нормальное государство потерпело бы на своей территории подобное гнездо?!" Як то кажуть, no comments.
А далі більше. Тут великий "знавець історії" Франков почав риторику, підозріло схожу на ту, якою послуговувалися радянська і російська пропаганда, а зараз послуговуються представники "п'ятої колони" в Україні. Мова про коментар Артема Франкова по рішенню київської міської влади перейменувати вулицю Січневого повстання на вулицю Івана Мазепи. Висловлювання "главреду" журналу "Футбол" носять відверто брутальний й безапеляційний характер. Та що там казати, читайте самі!
"Как мазепины соратники, точнее, хозяева шведы грабили и уничтожали Украину – нас не волнует. Даешь Мазепе улицу в Киеве, положив на мнение тех, кто на ней живет. Видишь ли, президенту нравится идея. А вот как поступили в Одессе, ему не нравится. Екатерина – это страшно! Если нас парят европейцы, это намного легче и приятнее, чем какие-то московские варвары, верно? Западникам нужно быть благодарными – за цивилизацию. Карл Двенадцатый, наверное, возил с собой много вазелина, раз ему мечтают воздвигнуть памятник в нашей стране!"
А далі взагалі написано таке, що одразу згадується традиційна "вітренківсько-симоненківська" риторика. Судіть самі: "Не люблю мемориалы жалким неудачникам. Впрочем, мы же у США всему учимся. Вот и традицию помещать на червонец предателей переняли. Гамильтон – английский шпион, Мазепа... Да-да, он изменял исключительно из любви к Украине. Всем своим хозяевам по очереди." Залишилося додати: "Долой оранжевое свинство, даешь славянское единство! Янки, гоу хоум! НАТО – нет!" ну і так далі. Цікаво, а спаплюжений ЄСМом меморіал на Говерлі – це теж "меморіал жалюгідних невдах"? Точніше "держави-жалюгідної невдахи"? За логікою Франкова, виходить, що саме так – жодного слова обурення зі шпальт тижневика по факту вандалізму не прозвучало ж!
Треба зазначити, що українофобські висловлювання, паплюження пам'яті національних героїв, зневага до української нації загалом неодноразово кидались у вічі з рядків "Футболу". Так, в одному з червневих номерів за 1999 рік в історичній розвідці про Вірменію "ідейний соратник" Добкіна і Кернеса дозволив собі, так би мовити, "поіронізувати" над постаттю Київського князя Святослава Хороброго. Франков у цій розвідці стверджував, що під час походу на Візантію Імператор Константинопольський Іоанн Цимісхій ніби то запропонував Святославові з'ясувати стосунки в особистому двобої, але ніби то "дородний князюшка наложил полниє порткі і от поєдінка отказался". Дивовижно! Мабуть, Франков був присутній при цій сцені особисто! І свічку тримав. Втім, як кажуть, "знай Моська так сільна, что лаєт на слона!" До речі, як людина з вищою історичною освітою хочу ствердити, що нічого подібного з того, про що написав Франков, історія стосунків Русі та Візантії не знала!
Повертаючись до антидержавницької риторики цього "футбольного експерта" не можна не згадати його висловлювань з приводу загальнонаціонального виступу 2004 року – "Помаранчевої революції" (номер за 29.11-5.12.2004 р.). Отже, цитую слова оригіналу: "Неужто на востоке Украины всё так серьезно? В моем родном Харькове? Боюсь, что традиционным "закусывать надо" уже не отделаешься. Доигрались мы в демократию. Или еще во что-то. (...) Народное... Массовое... Поверьте, я очень даже понимаю тех, кто пламенно мерз на улицах, а не корпел, как мы, за компьютерами. Более того, я знаю, что как только номер будет отправлен в типографию, почти половина из нас сорвется на Майдан Незалежности. И кто я такой, чтобы их останавливать? Разве что произнесу вдогонку: лично я уже пережил подобное. В 89-м. Тогда я был крайне, неприлично молод, учился на радиофаке ХГУ, верил в общечеловеческие ценности, демократию и справедливость. Шел голосовать за демократов и призывал других. И был готов до хрипоты, до драки спорить с теми, кто не разделял моих воззрений! И баррикады мне снились – там я сражался со старым, ненавистным, отжившим. А потом очень плавно превратился в нищего украинского офицера в гнусной общаге без горячей воды... И сейчас не хочу глупо ошибиться". І далі: "три президента – слишком много даже для нашей странноватой державы! Так и представляю, сколь весело они заседали в Мариинском дворце. На троих. Волшебное число со времен отца, сына и святаго духа, аминь... "За твоих студентов – чертовски энергичные ребята!" – "И твои шахтеры тоже ничего... Ну, за здоровье!" Еще один президент с многозначительной фамилией Квасьневский явно не был там лишним. С хрустом закусывали соланистыми огурчиками. И я бы смеялся вместе со всеми, кабы не было так грустно. Кстати, что любопытно, все трое обещали сделать русский язык вторым государственным. От одного ждем больше 10-ти лет... (От як! Ми "ждем"! А "першу державну" за ці 10 років ви не вважали за потрібне вивчити? – С. Б.)
Крім цього, варто згадати публікації Франкова десь так за рік 1998-й, згадати його ностальгію за часами, коли розігрувався чемпіонат "єдиного, могучего", висловлювання на зразок "что нам дала ета "незалежність"... і далі в тому ж дусі. Не дивно, що для такої людини "національними героями" є постаті на зразок Катерини Другої, Петра Першого чи Володимира Щербицького!
І насамкінець – інформація для роздумів. Артем Франков неодноразово заявляв, що він вболіває за київське "Динамо". Але коли він писав свій огидний опус про пам'ятники і вулиці, чи подумав він, що абсолютна, підкреслюю – абсолютна більшість фанів "Динамо" буде обурена позицією главреда "Футболу"? Чи Франков чхати хотів на фанів, чхати хотів на людей, що завжди, в сніг і дощ, спеку і мороз, підтримували улюблену команду, яка, в свою чергу, своїми результатами, особливо на євро арені, в основному розчаровувала їх? Чи подумав, бува, Франков, що якби не рух динамівських ультрас, матчі б столичний клуб грав би по суті при пустих трибунах без реальної підтримки з боку глядачів? Може, Франков просто "не знав", що фанати вітчизняного суперклубу є справжніми патріотами своєї держави, що вони під час матчів співають "Батько Бандера знов до нас прийде", перегукуються між секторами "Слава Україні-Героям Слава!"? Чи "таваріщ главний редактор" гадає, що справжні динамівські фани – це члени просуркісівського фан-клубу, а решта – то купка люмпенів зі спальних районів міста? Якщо "таваріщ" так гадає, то нехай зізнається у цьому! Динамівським фанатам у вічі!
Чи не час вболівальникам бойкотувати журнал "Футбол" і не купувати його аж допоки Франкова не приберуть з редакції?
ANONIM 
